19
Тринадцять днів провела я у Санта-Кларі, чекаючи звісток від мого сина і Торіто, у товаристві Факунди, Етельвіни та її братів й сестер. Нарсіса повіялась за своїм останнім кавалером, покинувши свій виводок малят на старшу доньку та матір, і повернутись не могла: хто знає, де її настиг воєнний стан. Кожна година, що минала, була мукою, я рахувала хвилини, позначала дні в календарі й не розуміла, чому Торіто так довго не вертається: у нього було вдосталь часу, щоб дійти до кордону і вернутися назад, хіба що сталася якась біда. Цілими днями я зорила за дорогою й околицями, настільки занепокоєна, що не мала сили займатися внуком, який напівголий, як дикун, повзав між курей і їв землю. Інші діти були значно старші і їм докучав цей голопуцьок, який всюди за ними лазив. Намагаючись їх догнати, ти зробив свої перші кроки, Каміло. Я не знала ні про це, ні про те, що ти вимовив своє перше слово: Тіна, бо не міг сказати Етельвіна. Відтоді ти її так і називав.
Факунда займалася рутинними справами: обробляла город, поралась по господарству, пекла на продаж пиріжки і пляцки, ходила на базар в Науелі, балакала з тамтешніми кумасями і верталася з останніми новинами. Вона сказала мені, що за два кілометри від Санта-Клари розміщено військовий контингент. Військові вантажівки забрали кількох селян, і про них нічого невідомо; власники силою повернули собі свої конфісковані земельні ділянки і застосовують репресії проти тих орендарів, які їх захопили: усіх прогнали, багатьох побили, інших арештували.
В окрузі не було жодного відпочивальника чи туриста, хоча вже почалася літня спека: пляжі й площі були безлюдні, готелі стояли порожні, за винятком «Баварії», куди зазвичай приїздили військові та державні чиновники. В Науелі солдати прикладами зігнали групу молоді та змусили побілити вапном мури, розмальовані політичною пропагандою. Одному чоловікові на базарі зламали щелепу за те, що він сказав слово «товариш», яке тепер було заборонене, так само як «народ», «демократія» і «військовий переворот». Правильно було казати «військовий виступ».
— Чоловіків з довгим волоссям і бородою арештовують, б’ють і голять. Ми, жінки, не можемо носити штанів, бо вони не подобаються солдафонам, але як же ми будемо орати землю і чистити стайні в спідницях? — казала Факунда.
Люди були налякані, ніхто не хотів проблем: найобачніше було сидіти вдома. Тому ми здивувалися, коли одного дня на ферму прийшов іноземець — високий, як баскетболіст, з величезними ступнями, засмаглою шкірою, майже білим волоссям і голубими очима, — який розмовляв іспанською зі словником. Він представився Гаральдом Фіске і запитав, чи є у нас телефон, бо переговорний пункт у Науелі о тій порі було зачинено. То був один із тих спостерігачів за птахами, які щороку приїздили невідь-чому, позаяк наше пташине розмаїття є жалюгідним супроти оргії різнокольорового птаства в басейні Амазонки чи центральноамериканській сельві.
Гаральду Фіске було років сорок, він мав незграбне тіло хлопця, який різко виріс, і передчасні зморшки через надлишок сонця. Носив із собою велетенський наплічник, три біноклі, кілька фотоапаратів і грубий зошит із зашифрованими, як у шпигуна, нотатками. Він був настільки безтолковий, що хотів займатися птахами в загрозливій атмосфері початку диктатури, коли в крані було оголошено воєнний стан, і саме повітря, яким ми дихали, було під контролем військових. Він навіть хотів розкласти намет і отаборитися на пляжі.
— Послухайте, не робіть дурниць. Ви хочете, щоб вас убили? — спитала я його.
— Вже не один рік я щоліта приїжджаю у вашу країну, пані. На мене ніколи не нападали, — впирався він.