— За відсутності напасників тепер ми маємо солдатів.
— Я дипломат, — сказав він.
— Ваш паспорт вам мало послужить, якщо вас застрелять перед тим, як щось спитати. Краще лишайтеся ночувати тут.
— Я постелю вам ліжко Торіто, та якщо він повернеться нині ввечері, доведеться спати на підлозі, — запропонувала йому Факунда.
Так цей чоловік увійшов у наші життя, Каміло. Він був норвезьким дипломатом, повіреним у справах у Голландії, де його чекали дружина і двоє дітей. Він сказав, що закоханий в Латинську Америку, яку об’їздив з півночі на південь під час своїх відпусток і найбільше полюбив нашу країну. Факунда прийняла його, як непутящого сина, і всі роки, і далі приїжджаючи на південь заради тих своїх птахів, він завжди оселявся в Санта-Кларі.
Через тринадцять днів марного чекання верхи на мулі приїхала Яйма. Індіанська знахарка, яка десятиріччями стійко опиралася плинові часу, врешті поступилася старості. Після похорону тітки Пілар я її не бачила і, правду кажучи, думала, що вона померла, та попри її вигляд сторічної відьми вона залишалася такою ж, як завжди, сильною і проникливою. Мене вона знала, відколи я була дівчиськом, але ніколи не виявляла до мене жодного інтересу, тому мене здивувало, що вона прибула, аби передати мені звістку, яку переклала Факунда, бо іспанську вона знала так само поганенько, як я її мову.
— Фучан, великий друг, його забрали солдати.
Факунда з риданням впала навколішки, а я думала лише про свого сина.
— Фучан йшов з іншим чоловіком, молодим. Що з ним, Яймо? — затрусила я її.
— Фучана ми бачили. Іншого не бачили. Буде ритуал за Фучаном. Ми повідомимо.
Це означало, що індіанці вважали, що Торіто вже помер.
Якщо Торіто йшов сам, це означало, що він вертався, а мій син, мабуть, врятувався. Я ні на мить не припускала думки, що той добрий чоловік дотримав обіцянки будь-що завадити, аби Хуан Мартін потрапив до рук військових. Потрібно було визволити Торіто, і єдине, що спало мені на думку, то звернутися до Хуліана. Він з його зв’язками точно міг довідатися про долю Торіто і свого сина. Ми боялися, що телефони прослуховують, що за кожним з нас стежать, що, ясна річ, було неможливим, але ніхто не наважувався пересвідчитися, чи є ця чутка перебільшенням. Але я не мала іншого вибору.
Хуліан жив у Маямі й не мав постійного місця проживання в нашій країні: коли він приїздив, то зупинявся в готелі в столиці чи в Сакраменто — завжди одному і тому самому. Я зателефонувала в обидва з переговорного пункту в Науелі, бо на фермі у нас досі не було телефону, і залишила для Хуліана повідомлення, що спробую знову зв’язатися з ним цього ж вечора.
— Гадаю, ти телефонуєш мені щодо хрестин Каміло. Хресним буде твій дядько, еге ж? — запитав він, перш ніж я змогла сказати бодай слово.
— Так... — відказала я, розгублена.
— А як він поживає?
— Не знаю. Ти можеш приїхати?
— Завтра я буду в готелі «Баварія», у мене там зустріч. Я заїду до тебе.
Цей абсурдний зашифрований діалог показав мені масштаб насильства, в якому ми жили, про який попереджав мене Хуан Мартін. Якщо Хуліан не почувається в безпеці, то що вже казати про інших. Опозиційна пропаганда три роки передвіщала комуністичну диктатуру, а тепер ми на власній шкурі відчували терор правих. Хунта генералів оголосила, що йдеться про тимчасові заходи, які триватимуть необмежений термін, аж до нового розпорядження, доки в країні не буде відновлено християнські та західні цінності. Я чіплялася за ілюзію, що наша країна має найміцнішу на континенті демократичну традицію, що ми були для світу взірцем відповідальної громадянської позиції, що скоро в нас відбудуться вибори і знову буде демократія. І тоді Хуан Мартін зможе повернутися.
Хуліан запевнив мене, що не може з’ясувати долю Торіто, та я йому не повірила; у нього були зв’язки в найвищих колах влади, йому б точно вистачило одного телефонного дзвінка, щоб довідатися, хто затримав Торіто: чи то була поліція, служба безпеки чи військові, і де він є зараз. Хуліан мав бути зацікавлений в його визволенні так само, як я — хоча б для того, аби розпитати Торіто, що сталося з нашим сином. Було мукою уявляти, як і чому міг загинути Хуан Мартін.
— Ти завжди думаєш про найгірше, Віолето. Найімовірніше, він зараз танцює танго в Буенос-Айресі, — сказав мені Хуліан.
Насмішкуватий тон, яким він говорив про долю свого сина, підтвердив мою підозру, що він щось знає, але приховує від мене. За це я його зненавиділа.
Марно було й далі чекати новин на фермі. Я попрощалася з Факундою, яка стала номінальною власницею Санта-Клари, відповідальною за те, що залишилося від маєтку, і вернулася в Сакраменто. В останню мить Факунда попросила мене взяти з собою Етельвіну, бо її внучка, похована в селі, бачитиме в житті лише роботу, бідність і страждання.