— Вона може допомагати ростити Каміло. Вам не треба буде їй багато платити, але навчіть її всього, чого зможете, вона хоче вчитися, — сказала Факунда.
Відтоді, Каміло, за моїми розрахунками, минуло сорок сім років. Мені б ніколи на думку не спало, що Етельвіна буде важливішою в моєму житті за двох моїх шлюбних мужів і загалом чоловіків, які мене любили.
Я була потрібною своєму братові Хосе Антоніо в Сакраменто, перед нами було чимало роботи з порятунку того, що в нас лишилось. Військова хунта ретельно розслідувала нашу співпрацю з попереднім урядом і тим часом заморозила контракт з «Моїм власним домом». Нас кілька разів викликали в кабінет одного полковника, який допитував нас так, наче ми були злочинцями, але врешті дав нам спокій. Ми багато втратили, бо інвестували в обладнання і матеріал, аби в рекордний час виготовити модульні будинки, але в нас залишився ще й інший бізнес. Не можу нарікати, грошей мені ніколи не бракувало, я могла добре жити зі своєї праці.
Кілька років мене гризли сумніви стосовно долі Хуана Мартіна; я побивалася через смерть доньки і можливу смерть сина. Ти був моєю розрадою. Малюком ти був дуже збитошним, Каміло, не давав мені передиху. В дитинстві дуже низенький і худий, ти витягнувся у підлітковому віці, коли мені довелося купувати на три розміри більшу, ніж треба, шкільну форму, аби ти міг доносити її до кінця навчального року, і що два місяці нові черевики. Ти мав відвагу своєї матері й ідеалізм свого дядька Хуана Мартіна. Коли тобі було сім років, ти якось прийшов з розквашеним носом і підбитим оком, бо почубився зі здоровилом, який знущався над твариною. Ти все роздавав: як свої іграшки, так і мій одяг, який тихцем у мене крав. «Постривай-но, шмаркачу! Будеш знати, коли я запроторю тебе в буцегарню», — казала я тобі. Але ніколи не карала, бо в душі захоплювалася твоєю щедрістю. Ти був моїм сином-внуком, моїм однодумцем, моїм найкращим другом. І мушу тобі сказати: ти досі ним є.
Не буду довго розводитись, розповідаючи тобі про довгі роки диктатури, Каміло, це давня і добре відома історія. Ми вже тридцять років маємо демократію, і найгірше з минулого вже набуло розголосу: концентраційні табори, тортури, вбивства і репресії, які спіткали стількох людей. Нічого з цього не можна заперечити, але тоді ми про це не знали, інформації не було, лише чутки. Досі є люди, які це виправдовують, думають, що то лише заходи, конче потрібні для того, аби навести лад і врятувати країну від комунізму. Диктатури були в багатьох латиноамериканських країнах, тож не ми одні. То були часи холодної війни між Сполученими Штатами і Радянським Союзом, і ми перебували у сфері впливу американців, які не хотіли допустити поширення лівих ідей на нашому континенті, як і попереджав мене Хуліан Браво за десять років до того. Росіяни також нав’язували свою ідеологію у тій частині світу, яку контролювали.
На позір все виглядало добре, як ніколи. Гості країни були у захваті від хмарочосів, автострад, чистоти і безпеки: жодних розмальованих мурів, вуличних заворушень чи студентів, які окопалися в університетах, жебраків, які просять милостиню, чи бродячих псів — усе це зникло. Ніхто не говорив про політику, це було небезпечно. Люди навчилися бути пунктуальними, поважати ієрархію і владу, працювати: хто не працює — той не їсть, таке було гасло. Твердою рукою режим покінчив з політиканством, і ми рушили в майбутнє, перестали бути бідною і слаборозвинутою країною і зробилися процвітаючою і дисциплінованою. Таким був офіційний дискурс. Утім, всередині ми були хворою країною. Всередині, Каміло, я також була хвора: гризлася своїм сином, що втік, зниклим Торіто і тим, що мала би бути сліпою, щоб не бачити хистке становище моїх працівників і службовців, переляканих і збіднілих.
Ми привчилися тримати язик на припоні, уникати певних тем, не привертати до себе уваги і дотримуватися правил. Звикли навіть до комендантської години, яка тривала п’ятнадцять років, бо через неї шалапутні чоловіки і норовливі підлітки мусили вертатися додому рано. Значно зменшилася злочинність. Злочини чинила держава, але ходити вулицями і спати уночі можна було, не остерігаючись, що нападуть звичайні правопорушники. То були важкі часи для робітників, які не мали прав і могли бути звільнені в одну мить: було багато безробітних, справжній рай для підприємців. Добробут небагатьох досягався великим соціальним коштом. Економічний підйом тривав кілька років, а потім з тріском обвалився. Якийсь час ми були предметом заздрощів наших сусідів і улюбленцями Сполучених Штатів. Говорять про корупцію, яку зараз називають «незаконним збагаченням», але за диктатури воно було законним. Ми з Хосе Антоніо заробили багато грошей, і я цього не соромлюся, бо ми не вчинили жодного злочину, лише скористалися можливостями, які нам випали. Військові були всюди і брали свою мзду: їм треба було платити, таке було правило.