То були найсуворіші роки диктатури, коли влада зміцнювалася при допомозі насильства, та, якщо не брати до уваги жахливої непевності щодо долі Хуана Мартіна, для нашої маленької родини то був відносно добрий час. Я могла допомагати моєму братові у його старості, поновила тісну дружбу, яка пов’язала мене в юності з міс Тейлор, і сповна насолодилася дитинством свого внука.
Етельвіна вела господарство без мого втручання, бо хатні справи мене ніколи не цікавили; вона розпоряджалася щоденними видатками і наглядала за двома служницями, від яких вимагала носити уніформу. Запам’ятовувала рецепти з телевізійних кулінарних програм і навчилася готувати краще, ніж будь-який шеф-кухар. Міс Тейлор навчила її старомодних вишуканих манер, яких уже ніхто не дотримувався, які вона сама перейняла у дев’ятнадцятирічному віці від своєї другої господині, тієї вдови у Лондоні. Попри брак ліврейного лакея, як у телесеріалах, Етельвіна запровадила в нас палацові ритуали. «Хіба тонкий фаянсовий посуд у нас не для того, щоб ним користуватися?» — казала вона і розставляла на столі канделябри і три келихи для кожного. Ти вмів користуватися ножем до масла і щипцями до краба раніше, ніж навчився зав’язувати шнурівки на своїх черевиках.
Вік мене зовсім не обтяжував. Я наближалася до шістдесятки і почувалася такою ж сповненою сил і працездатною, як у тридцять років. Заробляла більш ніж достатньо для того, щоб утримувати родину і заощаджувати, не вимотуючи себе роботою; грала в теніс для підтримки форми, без натхнення, бо із запалом лупити ракеткою по м’ячику здавалося мені чимось абсурдним, мала активне світське життя, з не одним любовним побаченням, яке надихало мене кілька днів і одразу ж забувалось, не полишивши по собі й сліду. Тодішнім моїм коханням був Рой Купер, та нас розділяли тисячі кілометрів.
Хуліан у свій спосіб дуже тебе любив, Каміло. Йому було з тобою нудно, і я не ставлю йому це на карб, бо діти — це морока, але брак терпіння він надолужував ентузіазмом. Він дарував тобі розкішні подарунки, які приводили тебе у замішання, а дім у стан безладу. Навчив тебе всього того, чого не захотів вчитися його син Хуан Мартін: володіти зброєю, стріляти з лука, боксувати та їздити верхи, але його дратувало, що ти не відзначався в усьому цьому особливими талантами. Він купив тобі коня, який врешті перейшов під опіку Факунди на фермі й пасся в полі замість того, аби брати перепони і змагатися на іподромі.
Якось ти сказав, що хотів би мати пса, і дідусь приніс тобі цуцика. За якийсь час той перетворився на величезного чорного собацюру, який наганяв страху на інших мешканців нашого будинку, хоча був дуже лагідний. Мова про Кріспіна, доберман-пінчера, який був твоїм улюбленцем і спав біля тебе, доки я не відіслала тебе до школи-інтернату Сан-Іґнасіо.
20
Чотири роки я не знала нічого про Хуана Мартіна, обережно розпитуючи то тут, то там, аби не привернути до себе уваги. Його ім’я залишалося в чорному списку: його розшукували і це давало мені надію, що він живий. Як і натякав саркастично його батько, він провів якийсь час в Аргентині, але не танцюючи танго, а працюючи журналістом і заледве заробляючи на прожиток. Писав статті для різних газет, які підписував псевдонімом, роздобув фальшивий паспорт і надсилав новини про диктатуру та опір в нашій країні у Європу, зокрема в Німеччину, де цікавились Латинською Америкою і симпатизували тисячам вигнанців, які туди прибули.
Він міг надіслати мені звістку, принаймні повідомити, що живий, але не зробив цього. Єдиним його поясненням тієї жахливої мовчанки, через яку я безліч разів прощалася з ним, побоюючись, що він загинув, коли перебирався через гори чи пізніше, було те, що він не хотів, аби його батько довідався, де він.
Його друзями були журналісти, митці та інтелектуали, які поділяли його тривоги. Серед них вирізнялася Ваня Гальперін, донька євреїв, що вижили у Голокості — тендітна, бліда, з темними очима й волоссям та обличчям ренесансної Мадонни. Побачивши цю делікатну дівчину, яка грала на скрипці в симфонічному оркестрі, ніхто не міг би здогадатися про її революційну пристрасть. Її брат був одним із Монтонерос, партизанів, яких військові хотіли знищити до пня. Хуан Мартін не зможе забути цю дівчину. Він переслідував її з неймовірною наполегливістю першого кохання, але їй вдавалося відкидати його знаки уваги, але так, щоб його кохання не згасало.