Вишуканий і чарівливий Буенос-Айрес був латиноамериканським Парижем: з культурним життям, що било через край, найкращим театром і найкращою музикою, він був колискою відомих в усьому світі письменників. Хуан Мартін часто проводив ночі в якійсь мансарді в компанії таких самих, як він, молодих людей, які, запаморочені цигарковим димом і революційною пристрастю, дискутували про філософію та політику за пляшкою ординарного вина. Він не відпустив бороду, як у його богемних приятелів, бо мусив бути схожий на фотографію в своєму фальшивому паспорті. Він заново переживав часи студентської ейфорії, міг розповідати іншим про діяльність лівого уряду, пробудження суспільства, ілюзію влади в руках народу. Я кажу «ілюзію», бо насправді, Каміло, так ніколи не було, ні раніше, ні зараз. Військова та економічна влада, яка власне й береться до уваги, завжди перебувала у тих самих руках, у нас тут не було ні російської, ні Кубинської революції, в нас просто був прогресистський уряд, такий, яких є багато в Європі. Ми з’явились не в тій земній півкулі і не в той час, тому і поплатились за це дуже дорого.
Хуан Мартін уже пускав коріння в цьому чудовому місті, коли і там путчисти розв’язали терор. Головнокомандувач заявив, що помре стільки людей, скільки буде потрібно для того, аби відновити безпеку країни: це означало абсолютну безкарність ескадронів смерті. Тисячі людей були викрадені та пропали безвісти, так само, як це було в нашій та інших країнах, або були закатовані й убиті, а їхні тіла ніколи не були знайдені. Тепер ми знаємо, Каміло, про ганебну операцію «Кондор», сплановану в Сполучених Штатах, аби встановити праві диктатури на нашому континенті та координувати найжорстокіші стратегії задля знищення дисидентів.
Репресії в Аргентині відбулися не в один день і це не була оголошена війна, як у нас, то була брудна війна, яка непомітно просочилася в усі суспільні сфери. В авангардному театрі вибухала бомба, на вулиці прошивали кулями депутата, знаходили розтерзане тіло профспілкового діяча. Було відомо, де розташовані центри тортур, почали зникати митці, журналісти, викладачі, політичні та інші лідери, які вважалися підозрілими. Жінки марно шукали своїх чоловіків; згодом матері зважилися вийти на марш, повісивши на шиї фотографії своїх синів і доньок, а невдовзі це вже були бабусі, бо немовлята молодих жінок, убитих у в’язницях після народження дітей, згубилися в нетрях незаконного усиновлення.
Про що з усього цього знав Хуліан Браво? У чому брав участь? Я знаю, що він пройшов вишкіл в Американській школі в Панамі, як і ті офіцери, що здійснювали репресії в наших країнах. Користувався довірою генералів, бо був надзвичайним льотчиком; думаю, його відвага, досвід і безпринципність відчинили перед ним двері влади. Одного разу, із пляшкою віскі в руці, він зробився надто говіркий і зізнався мені, що інколи пасажирами його літака були політичні в’язні, яких перевозили в наручниках, з кляпом і накачаних наркотиками. Проте він присягнувся, що йому ні разу не довелося скинути жодного з цих нещасних в море, це робили військові пілоти з гвинтокрилів.
— Це називають «польотами смерті», — додав він.
Спочатку забрали Ваню Гальперін. Дочекалися, коли закінчиться концерт Вівальді в театрі «Колумб», і заарештували її в убиральні на очах у решти оркестрантів.
— Ходіть з нами, сеньйорито. Не хвилюйтесь, це стандартна процедура. Залиште скрипку, ми привеземо вас назад, — кажуть, саме це їй сказали.
Бити її почали в автомобілі. Ймовірно, її затримали, щоб вивідати щось про її брата, який пішов у партизани, але родина вже кілька місяців нічого про нього не знала. Інші музиканти, які були свідками того, що сталося, сповістили батьків Вані, ті пустили поголос між друзів і почалася голгофа намагань її визволити. Останнє, що про неї було відомо, — те, що хтось її бачив у Вищій школі суднової механіки, яку використовували як осередок тортур.
Потім викрали двох членів богемної компанії, і решта швидко розсіялась. Видавець однієї з газет, з якою співпрацював Хуан Мартін, нишком призначив йому зустріч у кав’ярні, щоб попередити, що в редакцію приходили агенти служби безпеки й розпитували про нього.
— Негайно їдь звідси подалі, — порадив він йому, але Хуан Мартін не міг це зробити, не знаючи долі Вані: він мусив з’ясувати, де вона, перевернути небо і землю, аби її звільнити.