Я поїхала до нього в Норвегію, узявши з собою Етельвіну і тебе, Каміло; тобі було шість років, тож не думаю, що ти це пам’ятаєш. За той тривалий час, що я його не бачила, мій син настільки змінився, що якби він не підійшов до нас в аеропорту, ми би пройшли мимо, не впізнавши його. Я пам’ятала його худим, незграбним і патлатим, а побачила перед собою міцно збитого чоловіка, в окулярах і з передчасною лисиною. Йому було двадцять вісім років, та з вигляду всі сорок. Я розгубилася, опинившись перед цим незнайомцем, і якусь хвилину, яка здалася вічністю, не могла поворухнутися, але він згріб мене в свої обійми, колючі через шорстку вовну його светра, і ми знову стали такими, як завжди: матір’ю й сином, друзями.
Хуан Мартін мешкав вже не в тій маленькій студії, бо перебрався у скромну квартиру на околиці міста і працював у Норвезькій раді у справах біженців перекладачем та організатором. Тепер він допомагав іншим біженцям, зокрема тим, які походили з Латинської Америки, як колись допомогли йому: у нього була та перевага, що він поділяв з ними спільну мову та історію.
Мій син узяв тижневу відпустку, щоб показати мені країну, в яку я повертатимусь в наступні роки не раз. Кожного приїзду я бачила, як змінюється життя мого сина: як він навчився розмовляти норвезькою мовою із жахливим акцентом, як потроху обживався і знаходив друзів, як одного дня представив мені Уллу, дівчину, яка стане моєю невісткою і матір’ю двох моїх онуків. З огляду на те, як мені описували Ваню Гальперін, друге кохання Хуана Мартіна було повною протилежністю першому. У той час Улла була опаленою літнім сонцем і зимовим снігом юнкою, тренованою, сильною, веселою, без жодних екзистенційних чи політичних проблем Вані.
Віддаль розмиває обриси й кольори спогадів. У мене є листи та фотографії родини, яку Хуан Мартін створив у Норвегії; він мені телефонує і приїздив до мене в останні роки, коли у мене вже не було сил на тривалу подорож, але думаючи про мого сина, я не можу достоту згадати риси його обличчя чи голос. Роки на півночі світу віддалили його від нашої землі, і він здається мені таким самим чужинцем, як Улла та їхні діти. Йому значно краще в мирі його названої батьківщини, ніж у безладі рідної землі. Кажуть, у Норвегії живуть найщасливіші на світі люди. Я призвичаїлася любити Хуана Мартіна і його родину здалеку, без зайвих сподівань. В теорії я сумую за великими родинами, як та, яку мали мої діди чи батьки, за обов’язковими недільними обідами, на які усі збиралися у великому домі з камеліями, за безпекою життя у тісній громаді, але позаяк нічого з цього я не могла мати, то на практиці мені цього й не треба.
Хосе Антоніо потроху оволодівала деменція. Він пережив кілька мікроінсультів, мав хворе серце, дуже високий тиск, зачатки глухоти, купу болячок, і все це, врешті-решт, відірвало його від дійсності. Симптоми з’явилися задовго до діагнозу: спочатку він губився на вулиці і забував, що їв, потім губився в квартирі і забував, хто він.
— Ти Хосе Антоніо, мій чоловік, — повторювала йому міс Тейлор, показувала альбоми з фотографіями та оповідала його життя, дещо його прикрасивши, щоб оживити його спогади, однак то були марні зусилля, бо його пам’ять мало що зберегла.
Він став боятися Кріспіна, боявся, що той його зжере; пес і справді виглядав загрозливо, але був лагідний, як кролик, і жив з нами багато років. Найприкрішим в його стані був страх. Він страхався не лише Кріспіна, боявся, що лишиться сам, що його відправлять у притулок для літніх людей, що йому забракне грошей, що станеться пожежа чи ще один землетрус, що в їжу йому підсиплють отруту, боявся померти. Він упізнавав міс Тейлор, але часом запитував хто я і чому щодня приходжу обідати, коли мене не запрошували. Одного разу він вийшов з дому голий, в капелюсі і з паличкою: спустився на перший поверх і притьмом почимчикував вулицею. Його привели назад з доброї волі дві сусідки, перш ніж це зробила поліція.