— Я йшов у банк по свої гроші, щоб мені їх не вкрали, — таким було його пояснення.
Тоді як ми з міс Тейлор страждали, пересвідчуючись, що хвороба перетворює Хосе Антоніо на незнайомця, Етельвіна і ти, Каміло, поводилися з ним цілком природно. Сто разів відповідали йому на одне і те саме запитання, втішали, коли він починав безпричинно плакати, розвіювали його страхи. Тебе він також впізнавав, думав, що ти його внук і злостився, коли з виглядом законного дідуся приїздив Хуліан Браво.
Через кілька років Кріспін також страждатиме на деменцію. Ти ніколи не хотів цього визнати, Каміло, але так було. Тварини також сходять з розуму. Так само, як Хосе Антоніо, пес губився в квартирі, забував, що їв, гавкав без причини, утнувшись носом в стіну, лякався, коли вмикали порохотяг, і не впізнавав мене. То був лагідний пес, який раніше вітав мене пританцьовуючи, а потім гарчав на мене щоразу, коли я заходила в дім.
Мій брат помер, коли йому було вісімдесят років, проживши понад чотири з них в іншому вимірі. На останньому етапі він уже не мав ні спокою, ні радості, і ми дуже рідко чули його дзвінкий сміх. Він також втратив теплоту, бо не міг її приймати: злостився на міс Тейлор, відкидав її любов, часто обзивав її словами, яких ніколи раніше не вживав на чиюсь адресу. Він був високим і міцним, але погане здоров’я зробило з нього сухого дідка; завдяки цьому ми могли дати з ним раду, коли він робився агресивним і починав лупити палицею того, хто опинявся перед ним. Його очі втратили світло і блиск, він зробився капосною дитиною. Його дружина терпіла його з британською незворушністю: казала, що це не той чоловік, який десятиріччями переслідував її з наполегливістю непоступливого закоханого і любив її з вірністю найкращого з-поміж чоловіків. Саме таким я хотіла його запам’ятати, а не тим злостивим дідом, на якого він перетворився.
Агонія Хосе Антоніо була болючою, бо він жахався смерті й опирався їй довгі тижні. Ми всі страждали у ті дні, коли він будь-що намагався дихати з хриплими руладами в грудях, чіпляючись за життя, скаржачись і ремствуючи, поки ще мав голос. Ми відчули полегшення, коли він нарешті, виснажений, здався, та коли я побачила його, холодного і штивного, пожовтілого, як усі мертвяки, мене наче громом вдарила згадка про те, ким він був у моєму житті і чим я йому завдячую. Я майже не спілкувалася з іншими своїми чотирма братами, які померли ще кілька років тому, але Хосе Антоніо був розлогим деревом, яке давало мені затінок і захист, відколи я народилася: він узяв мене під свою опіку з того далекого ранку, коли я знайшла в бібліотеці нашого батька.
Через рік прийшла черга Джозефіни Тейлор, яка покинула нас із властивими їй гарними манерами і скромністю. Вона не хотіла завдавати клопотів. Якийсь час вона боролася з раком, який, на її думку, був наслідком тієї пухлини розміром з помаранчу, яку вона мала колись. Це малоймовірно, бо помаранчу їй видалили в молодому віці, а на рак вона захворіла через пів сторіччя. Вона могла пройти курс хіміотерапії, але вирішила, що без Хосе Антоніо її життя не має сенсу, і у вісімдесят шість років вже почувалася стомленою. Мені здається, що я бачу її такою, якою вона була в її останні дні: бабуся з казок, старомодна й чарівна, яка сидить, поклавши книжку на коліна, бо вже не може читати, а біля її ніг лежить Кріспін.
Ти, без сумніву, добре пам’ятаєш той день, Каміло, бо переживав його в кошмарах, від яких будився з плачем, зажурений, і тільки й міг промовити «міс Тейлор», як ти її завжди називав. Ти вернувся зі школи, як завжди розхристаний, розпатланий і спітнілий, кинув ранець на підлогу і свиснув, підкликаючи Кріспіна, здивований, що він не прибіг тебе привітати. Ти шукав його і кликав. Ми з Етельвіною були на кухні, дивилися телесеріал; ти на бігу поцілував нас і попростував у вітальню. Була зима, надворі було темно і в кімнаті горів камін. Там, у світлі полум’я і настільної лампи, ти побачив міс Тейлор в її кріслі. Біля неї непорушно сидів Кріспін, поклавши свою величезну чорну голову їй на коліна. Відтак ти зрозумів, що сталося.
Четверта частина. Відродження (1983 — 2020)
21
Факунда сповістила мене телефоном ще до того, як новина з’явилася у пресі, загублена внизу сторінки, аби пройти непоміченою. Вона довідалась про це від своїх індіанських родичів, які й далі передавали інформацію з уст в уста, немов естафету, як робили те ще за часів конкісти, п’ятсот років тому. Цензура, така дієва і страшна, не змогла заглушити поголос. Це вперше знайшли тіла зниклих людей: тих, кого не скинули в море і не підірвали динамітом у пустелі, увіпхнули в гірську печеру і завалили вхід.