Французький місіонер та активіст Альбер Бенуа, який жив у глухій місцині, де репресії влади були особливо суворими, на сповіді дізнався про існування масового поховання. То був один із тих священників-дисидентів, які вели лік жертвам репресій, кілька разів його затримували і катували, кардинал звелів йому не здіймати галасу і сидіти тихо, але він не послухався. На відміну від Католицької Церкви в Аргентині, наша не співпрацювала з диктатурою і зберігала хисткий баланс між доносами про порушення і захистом тих, хто кидав виклик режимові. Один з убивць, поліцейський із сільської місцевості поблизу Науеля, який вийшов на пенсію і жив у містечку, розповів Бенуа про те, що зробив, вказав йому місцезнаходження печери на схилі гори в лісистій зоні, і дозволив йому розповісти про це його зверхникам.
Бенуа, перш ніж податися до кардинала, хотів пересвідчитися у правдивості сповіді, тож поїхав на південь. З наплічником на спині, компасом у кишені та прив’язаним до велосипеда кайлом, він вирушив у вказаному йому напрямку, оминаючи поліцейські блокпости. Як тільки населені пункти лишилися позаду, він перестав непокоїтися через комендантську годину, бо дозору не було. Він їхав ледь помітною стежкою, якою вочевидь ніхто не ходив багато років, а коли її проковтнула рослинність, знаходив шлях за допомогою компаса й молитви.
Невдовзі ландшафт змусив його поквапитися і повести велосипед у руках, тож він радів, що настало літо, позаяк у дощ просуватися вперед було б нелегко. У першу ніч він спав просто неба і ще довго йшов наступного дня, поки нарешті знайшов вхід до печери, закладений товстими дошками й камінням, як і вказав йому його парафіянин.
Вечоріло, тож він волів почекати до ранку. Погано розрахував час, який могла тривати його виправа, тому у нього скінчилася невеличка провізія і кілька годин його мучив голод, але він подумав, що трохи посту піде йому на користь. Місцевість була перетятою, зеленою і ще зеленішою, вкритою рослинністю й водоймами. Вода була повсюди: калюжі, озера, струмки, гірські водоспади, дощова і тала вода. На відміну від тропічної сельви, яку він пізнав замолоду, коли його призначили на кордон Венесуели з Бразилією, цей ліс був прохолодний навіть влітку, а взимку пройти ним могли лише досвідчені провідники.
Повітря пахтіло перегноєм, духмяним листям пралісу, грибами, які росли, причепившись до стовбурів. Іноді вгорі можна було розгледіти на гіллі дерев червоні та білі квіти витких рослин. Увесь день він чув страшний пташиний галас, крик орла, шурхіт звірини у гущавині, але коли впала ніч, усе стихло.
Він відчув себе неймовірно самотнім у цьому безлюдному місці, тож почав вголос молитися: «Я тут, Ісусе, знову вскочив у халепу, бо якщо знайду те, що шукаю, буду змушений не послухатись наказу сидіти тихо. Ти ж розумієш, правда? Не покидай мене в моєму ділі, бо зараз я потребую тебе, як ніколи». Врешті він заснув, тремтячи від холоду, голодний і зболений. Він не звик до фізичних навантажень, єдиний спорт, яким він займався, був футбол з місцевими хлопчиськами, і кожен м’яз його тіла благав про відпочинок.
Із першими променями сонця він напився води і поволі пережував останні мигдалеві горіхи, які у нього залишились. Потім почав перетягувати каміння, корчувати кущі та відривати грубі дошки, які закривали лаз до печери, застосувавши кайло як підвагу. Коли він відірвав останню перешкоду, смородливий подув зсередини змусив його відступити. Він зняв із себе сорочку і замотав нею пів обличчя. Знову звернувся до Ісуса, свого друга, і ступив усередину. Опинився у вузькому тунелі, який був достатньо високий для того, аби просуватися вперед згорбившись. В його руці був ліхтарик, а на грудях висів на ремені фотоапарат. Дихати було важко, з кожним кроком повітря робилося все спертішим, а сморід густішим, йому здавалося, що він заглиблюється в крипту, але він йшов уперед, бо це місце було таким, як йому описали. Невдовзі тунель привів до просторого склепу, де він зміг випростатися. Тоді промінь ліхтарика освітив перші кістки.
Подробиці того, що я розповіла тобі, Каміло, були оприлюднені допіру кілька років по тому, коли історія Бенуа врешті вийшла наверх. Ніхто не знав ні імені того чоловіка, ні ролі, яку він зіграв, бо якби стало відомо, хто він, йому б довелося дорого поплатитися за свою відвагу. У своїх свідченнях в суді кардинал відмовився відповідати на запитання, які могли б його виказати, посилаючись на таємницю сповіді. Повна правда стала відома, коли ми відновили демократію. Тоді Бенуа написав звіт про те, що сталося, було пред’явлено фотографії, які він зробив того дня, і багато інших, світлини кістяків у прокуратурі та останків, виставлених у казармі, навіть зняли фільм.