Майже дві години ми чекали в черзі на вулиці; було нас зо двадцять жінок і кілька дітей, які чіплялися за спідниці своїх матерів. Більшість зналися, були родичками чи подругами; майже усі мали індіанські риси мішаної раси, такі звичні в цьому регіоні. На них позначилася тяжка праця і бідність, багаторічна тривога вкрила їх трагічною поволокою. Вбрані вони були у скромний вицвілий одяг із секонд-хенду, який привозили зі Сполучених Штатів і продавали на блошиному ринку. Декотрі, найстарші, і одна вагітна посідали на землю, але Факунда трималася на ногах, випростана, наскільки дозволяв їй артрит, вбрана з ніг до голови в чорне через завчасну жалобу, з кам’яним обличчям, що виражало не горе, а лють. З нами були два адвокати-правозахисники, яких прислав кардинал, і журналістка з відео-оператором з телебачення.
Я, вища і біліша, ніж решта, почувалася ніяково через мої американські джинси, замшеві чобітки й торбинку від Ґуччі, але жодна з цих жінок і бровою не повела на мій вигляд грошовитої городянки: об’єднані спільним горем, вони прийняли мене за свою. Запитали мене, кого я шукаю, і заки я встигла відповісти, втрутилася Факунда.
— Брата, вона шукає свого брата, — сказала вона.
І тоді я усвідомила, що Аполоніо Торо і справді був мені як брат. Мав приблизно стільки ж років, що й Хосе Антоніо, і був у моєму житті, відколи я себе пам’ятала. Я мовчки молилася, благаючи небеса, аби там не було жодного доказу того, що його убили, бо в даному випадку я воліла сумнів, аніж певність. Я фантазувала, що Торіто живе відлюдником у гірських западинах, що відповідало би його натурі та знанням природи. Я не хотіла пересвідчитися в його смерті.
Вийшов офіцер і прогавкав настанови: у нас є пів години, фотографувати заборонено, не можна нічого торкатися, ми мусимо добре дивитися, бо іншої нагоди в нас уже не буде, мусимо віддати посвідчення особи, яке нам повернуть при виході. Адвокати і журналісти мусять залишитися ззовні. Ми увійшли.
Під шатром посеред подвір’я казарми стояли два довгі та вузькі столи, які пильнували вартові. Ми не побачили кісток, як сподівалися, а лише шматки поточеного часом, драного одягу, черевики, капці, записник, гаманці — все це було пронумероване. Ми поволі проходили повз ці сумні рештки. Жінки з плачем спинялись перед вовняною камізелькою, ременем, шапкою і казали «це мого брата», «це мого чоловіка», «це мого сина».
В кінці другого столу, майже втративши надію, ми з Факундою побачили доказ, якого не бажали.
— Це належало Торіто, — прошепотіла Факунда, і ридання перехопило їй горло.
Вона його шукала і чекала багато років. Там лежав дерев’яний хрестик, який я вирізьбила на перший день народження Аполоніо Торо, який ми святкували, коли живі були моя мати, тітки і Ріваси, коли Факунда була молодою, а я дівчинкою. Він висів на шкіряному шнурку, дерево було відшліфоване роками, але досі чітко прочитувалося моє ім’я — Віолета. З іншого боку мало бути ім’я Торіто. Через конвульсивний плач я зігнулася, як від копняка в живіт, і відчула, як мене підтримують руки Факунди. Тут пролунав свист і нам наказали вийти з шатра. Осліпнувши від сліз, я без вагань схопила хрестик і сховала його в декольте.
Це магічний хрестик, Каміло. Ніщо з моїх речей тебе не цікавить, я це знаю, але хочу, аби після моєї смерті ти взяв собі цей хрестик і почепив на шию замість того, який носиш зараз, і ніколи не знімав — щоби він оберігав тебе так, як захищав мене. Тому я завжди його ношу. Він заряджений вірністю, невинністю і силою Аполоніо Торо, який багато років носив його на грудях і загинув, захищаючи твого дядька Хуана Мартіна. Торіто був моїм ангелом і стане твоїм. Пообіцяй мені це, Каміло.
Є перехрестя в нашій долі, які ми не можемо розпізнати в ту мить, коли вони нам являються, та якщо живеш так довго, як живу я, їх можна чітко побачити. Там, де перехрещуються і розходяться шляхи, нам треба вирішити, який напрям ми оберемо. Це рішення може визначити курс нашого подальшого життя. Так сталося зі мною того дня, коли я повернула собі хрестик Торіто, тепер я це знаю. Доти я жила собі зручно, не беручи під сумнів світ, в якому мені випало народитися; моєю єдиною безперечною метою було виростити хлопчика, якого Ньєвес залишила сиротою.
Того вечора, роздягаючись, я побачила відбиток, який залишив на мені шерехатий дерев’яний хрестик, притиснутий бюстгальтером до грудей, і знову довго плакала по Торіто, по Факунді, яка так його любила, по інших жінках, які знайшли своїх померлих, по собі. Я думала про свій дім, про банківські рахунки, про інвестиції в нерухомість, про купу антикваріату та інших дурниць, придбаних на аукціонах, про знайомства в моєму соціальному колі, про мої незліченні привілеї, і відчула себе знеможеною, наче тягнула повіз, навантажений усім цим і марно витраченим часом. Я й не уявляла, що цей вечір стане початком мого другого життя.