22
Кілька місяців імена жертв із печери офіційно не розголошувались, преса не наважилася кинути виклик цензурі й опублікувати їх, хоча вони були відомі, бо ми, жінки, ідентифікували їх у тій казармі. Стратегія влади полягала у тому, аби контролювати цю інформацію якомога довше, наводячи доводи безпеки; таким чином запобігали уразі родичів, які вимагали повернути їм кістки, аби гідно їх поховати. Забравши останки з печери, їх поклали в мішки упереміш, і завдання заново скласти кожен скелет здавалося дуже маркітним. Найкраще було би скинути їх у спільну могилу і забути про них назавжди, але для цього було вже запізно.
Гадаю, що Факунда розповіла своїй родині і декому з друзів про Торіто, але я могла поділитися цим лише з Етельвіною і міс Тейлор, яка тоді ще була жива, єдиними, хто пам’ятав того любого велетня, і листовно з Хуаном Мартіном, який роками запитував себе, що сталося з тим чоловіком, який допоміг йому перебратися через кордон, а потім за ним запав і слід. Тому для мене стало сигналом тривоги, коли про нього згадав Хуліан Браво.
Він заїхав до столиці під час однієї зі своїх квапливих ділових поїздок — саме так він називав свою діяльність, яка включала в себе відмивання грошей і транспортування контрабанди. Як було заведено, він навідався до нас і залишився вечеряти, бо Етельвіна приготувала качку з вишнями, його улюблену страву. Він не змінився, був таким самим вродливим і атлетичним чоловіком, веселим спокусником, упевненим у собі.
— Ти за мною сумувала? — сміявся він.
— Аж ніяк. Як поживає Анушка?
Анушка була вічно змученою моделькою, яка нічого не їла, бідолашна жила надголодь. Їй він також обіцяв одружитися, як і Сораїді, і роками водив її за носа.
— Нудиться. А ти, Віолето, чим займалася останнім часом?
— Була в Науелі...
— А! Гадаю, через тих мерців, знайдених у печері.
— Звідки ти про це знаєш, якщо навіть не живеш в цій країні? Були знайдені останки п’ятнадцяти зниклих чоловіків. Їх затримала поліція у дні військового перевороту, потім їх убили, а тіла сховали.
— Це сталося не вперше, не буде і востаннє, — промовив він, вивчаючи етикетку на пляшці вина.
— В казармі виставили обривки одягу та інші речі з тієї печери. Я пішла з Факундою...
— Ви знайшли щось, що належало Торіто? — розсіяно запитав він мене, наливаючи собі келих.
І саме в ту мить, коли я сиділа за столом, на якому стояла таця з качкою під вишневим соусом і пляшка каберне совіньйон, у моїй голові нарешті склалися докупи розрізнені частинки головоломки, якою був Хуліан Браво. Рік за роком я отримувала сигнали, докази, підтвердження, але не хотіла бачити очевидного, бо це означало визнати, що я є спільницею. Я згадала свою нещасну доньку, її трагічне життя, наркотики, бідність, проституцію, Джо Санторо, убитого одним пострілом у потилицю, її страх перед батьком, схожий на той, який відчував і Хуан Мартін. Я згадала також свій страх, минулі побої та приниження, тих звіроподібних типів з мафії, агентів ЦРУ, пачки банкнот і зброю, його зв’язки з диктатурою. Як я могла дозволити, щоб усе це сталося?
Хуліан знав, яка доля спіткала Торіто, знав це увесь час, так само, як знав, що Хуан Мартін знайшов прихисток в Аргентині, і приховував це від мене понад чотири роки. Я не можу довести, що він був винен у смерті Торіто, але можливо, він доніс на нього, аби позбутися його, щойно той доправив нашого сина в безпечне місце. Ліпше було позбутися свідків. У кожному разі він знав, що його останки лежать у печері, і знав також, що там є інші тіла.
Тими днями Хуан Мартін прислав мені англійський переклад докладного репортажу про Колонію Есперанса, який було опубліковано в Німеччині і передруковано в Європі.
— Мій тато здійснює спеціальні рейси для цих людей, правда? — запитав він.
Згідно з тим репортажем, то була не райська рільницька громада, як ми думали, а герметичне укриття іммігрантів, які приїхали в пошуках утопії, а опинились під повним контролем психопата, який нав’язував пекельну дисципліну понад двом сотням людей в його володінні, багато з яких були дітьми та підлітками. Ніхто не міг ні в’їхати, ні виїхати без його дозволу, колоністи діставали воєнізований вишкіл, зазнавали фізичного і сексуального насильства. Один з них, якому вдалося звідти вибратись і виїхати з країни, аби дати свідчення в Німеччині, розповів, що з часу військового перевороту колонія зробилася центром тортур і знищення опонентів влади. У нашій країні нічого про це не знали, цензура цього не допустила.