Рой переїхав у Лос-Анджелес, де далі займався своїм ремеслом. Клієнтів йому не бракувало, то було ідеальне місто для такого чоловіка, як він, який із гнучкістю вугра обертався між різного штибу грішників, небезпечних злочинців і дрібних правопорушників, корумпованих поліцейських і цікавих журналістів. Мене вражало, що він міг жити в такому середовищі і зберегти достатньо природності й великодушності, щоб любити мене, нічого не просячи натомість, навіть того, аби його любили такою ж мірою, і робити те, що він зробив для Ньєвес і для мене.
Не надто тактовно згадувати тобі моїх коханців, позаяк ти мій внук і священник, але Рой був винятком. Хуліана я не зараховую до категорії коханців, бо він є батьком моїх дітей, хоча ми ніколи не були одружені. Рой був маломовним, мав вульгарне почуття гумору і культуру босяка, читав лише спортивні сторінки в газетах і детективи в кишенькових виданнях. Пахнув цигарками і нудотно солодким одеколоном, мав шорсткі руки муляра, його застільні манери мене шокували, і здавалося, він носить одяг із секонд-хенду, бо той завжди був на нього затісний і жахливо старомодний. Одним словом, він мав вигляд охоронця якогось бандита.
Ніхто й не уявляв, що цей чоловік був делікатний у почуттях і на свій лад дуже галантний. Він ставився до мене з повагою, ніжністю і жаданням. Так, Каміло, він жадав мене так неослабно, що біля нього стиралися мої роки і погані спогади і я знову ставала молодою і сексуальною. Ні з ким я не почувалася такою вродливою і цінованою, як із ним. Ми кохалися легко, зі сміхом і без фантазій — повна протилежність тій плотській пристрасті, яку я пізнала з Хуліаном Браво, що була низкою акробатичних трюків, після яких в мене часто залишалися синці. Ми з Роєм повторювали ту саму рутину, спокійні та певні того, що насолоджуємося однаково, а потім відпочивали обійнявшись, почуваючись затишно і вдоволено. Розмовляли ми мало, нас не обходило минуле і не існувало майбутнього. Він знав про Хуліана Браво і підозрював, чому я його розлюбила, але не ставив мені запитань: для нього був важливий лише той час, який ми могли провести разом. Я також ні про що не розпитувала. Не знала, чи є в нього родина, чи був він колись одружений або що він робив до того, як зайнявся своїм дивним ремеслом.
У Роя був скромний трейлер, і в ньому ми впродовж двох чи трьох тижнів мандрували різними місцинами країни, зокрема національними парками. Цей фургон не був одним із найсучасніших чи найрозкішніших, але справлявся зі своїм завданням, ні разу не підвівши. Він складався з невеличкої вітальні, де був багатофункціональний стіл, простої кухоньки, душової кабіни, настільки тісної, що коли в мене вислизало з рук мило, я не могла нагнутись, аби його підняти, і ліжка в глибині, яке відмежовували від решти салону розсувні двері. У трейлері був бак з водою на даху, електрика, що ми могли під’єднати до електромережі в кемпінгу, і біотуалет. Місця нам вистачало, за винятком тих днів, коли дощило і нам доводилося тоді сидіти всередині, але таке бувало нечасто.
Сполучені Штати — це цілий всесвіт, на їхній території є різні народи і прерізні краєвиди. Ми з Роєм мандрували без поспіху і визначеного маршруту, їхали туди, куди нас в ту мить вела інтуїція. Так ми проїхали від Долини смерті в Каліфорнії, де в 52-градусній жарі витали душі тих, хто загинув у пустелі, до льодовика на Алясці, де ми їздили на санях, які тягнули дванадцять псів. Дорогою ми спинялися де доведеться. Робили довгі прогулянки, купалися в річках і озерах, рибалили, готували їжу просто неба.
Пригадую, наче це було вчора, останню ніч, яку ми провели разом у трейлері. Мені було шістдесят чотири роки, а почувалась я на тридцять. Ми провели чудовий тиждень у парку Йосеміті: був початок осені, коли вже менше туристів і краєвид дивовижно змінюється, а дерева прибирають яскравих барв — червоної, помаранчевої та жовтої. Як і кожного вечора, ми готували вечерю на жаровні: запікали свіжу рибу і овочі. Зненацька неподалік з’явився ведмідь, величезний темний звір, який перевальцем підійшов до нас, настільки близько, що ми почули його сипле дихання і я могла б заприсягнутися, що зачули його дух. Нас вчили, як поводитися в такому надзвичайному випадку, але тієї миті через паніку всі настанови вилетіли мені з голови. Нам казали, щоб ми лишалися непорушними, не кричали і не дивилися йому в очі, але я почала лементувати і перестрашено стрибати.