Ведмідь звівся на задні лапи, передні підняв догори і відповів мені страхітливим гортанним риком, який ще довго відлунював. Рой не зволікав. Схопив мене за куртку і майже заволік у трейлер. Ми встигли увійти і зачинити двері перед самим носом ведмедя, який накинувся на автомобіль і розлючено тряс його певний час, доки його увагу не привабила їжа, яку ми готували. Вдовольнивши голод нашою вечерею і мішком зі сміттям, він зі спокоєм Будди всівся споглядати за тим, як опускається ніч.
Того вечора ми не виходили надвір і повечеряли консервованою квасолею. Вночі ведмідь пішов собі, а зранку ми швиденько позбирали свої речі та поїхали геть. Думаю, що мені нечасто бувало так страшно. Згодом я кілька разів ходила в зоопарк спостерігати за ведмедями: здалеку вони гарні.
У ті канікули я звернула увагу, що на Роєві висить одяг: він схуд, та позаяк був таким самим енергійним і піднесеним, як завжди, я не надала цьому ваги. Наступного дня ми попрощалися в аеропорту Лос-Анджелеса. Коли ми обійнялись, я помітила, що він зворушений і на очі йому набігли сльози, чого раніше ніколи не бувало і не відповідало створюваному ним образу сильного мачо.
— Передавай вітання моєму синові Каміло, — сказав він, витерши сльози рукою.
Він завжди розпитував про тебе і завжди жартома згадував, що ти записаний як його син.
Того дня я не підозрювала, що ми вже ніколи не спатимемо разом. Через рік Рой помер від раку. Він приховав від мене свою хворобу, бо хотів, щоб я згадувала його здоровим, закоханим і сповненим сил, але мене сповістила Ріта Лінарес.
— Він самотній, Віолето, ніхто його не провідує, схоже, у нього немає родини і він не дозволив мені зателефонувати його друзям. Коли вже не міг терпіти біль, погодився перебратися до мене. Ми дружимо зі школи, він завжди був у моєму житті, відколи я приїхала в цю країну малою іммігранткою, яка ледве розмовляла англійською мовою: він завжди допомагав мені, коли я цього потребувала, він мені як брат, — сказала вона, плачучи.
Я негайно вилетіла в Лос-Анджелес, сподіваючись, що він усе ще в Рітиному домі, але його вже забрали в лікарню. То була та сама лікарня, де ти народився і де я бачила Ньєвес востаннє — з тими самими широкими коридорами, флуоресцентними лампами, лінолеумовими підлогами, запахом дезінфекції і капличкою з вітражами. Рой лежав підключений до дихального апарата, він був при свідомості. Говорити не міг, але по його очах я бачила, що він мене впізнав, і хочу думати, що моя присутність була для нього розрадою.
— Я люблю тебе, Рою, дуже, дуже люблю... — повторила я йому тисячу разів.
Наступного дня він помер, тримаючи за руку мене і Ріту.
Ти так швидко виріс, Каміло, що якось увечері зайшов до мене в кімнату, щоб побажати добраніч, і мене злякала присутність незнайомого юнака. Ти прийшов у п’ятничній шкільній формі, тобто з потом і брудом всього попереднього тижня, зі скуйовдженим волоссям і збудженим виразом обличчя. Ти загубив велосипед і пробіг двадцять з гаком кварталів, аби встигнути до комендантської години.
— Де ти валандався? Вже майже десята вечора, Каміло.
— Я протестував.
— Проти кого, хотіла б я знати?
— Проти вояччини, проти чого ж іще.
— Ти здурів! Я тобі забороняю!
— А мені здається, що ти не маєш морального права забороняти мені це, — відпер ти і підморгнув з тим збитошним лукавством, яке мене завжди обеззброювало.
Мені й справді вгвинтили в ключицю шуруп, бо я опинилася серед протестантів, але сталося це випадково. У той час я ще не ризикувала, а просто йшла вулицею, коли накотився натовп, з якого я не змогла вибратися. Поліція накинулася на маніфестантів з кийками, сльозогінним газом і потужними струменями брудної води. Один із цих струменів шваркнув мною об стіну будинку. Перші три дні по операції я долала біль за допомогою сильних анальгетиків і марихуани, але вже місяць носила руку на перев’язі, тож терпець мені уривався. У той вечір я побачила першу прикмету того, що стане моїми муками в наступні чотири роки, які ще триватиме диктатура. Якщо в чотирнадцять років ти став на стежку війни, то до повноліття міг і не дожити: вояччина зробила б усе, аби завадити тобі у цьому. Тривожачись за тебе, я посивіла, малий засранцю.
Ми вже не жили в старій квартирі біля Японського парку, який нині називається Парком Батьківщини, бо після того, як померли Хосе Антоніо і міс Тейлор, вона стала для нас завеликою і, крім того, не відповідала моєму новому душевному стану. Ми четверо, Етельвіна, Кріспін, ти і я, перебралися в ту хатку, яка розвалилася під час землетрусу, пам’ятаєш? Вона стояла далеко від центру і Військової школи, де відбувалася більшість заворушень. Зміна помешкання стала ще одним кроком на шляху поступової відмови від цяцьок, які раніше здавалися мені вкрай необхідними, а тепер мене обтяжували. Я позбулася важких меблів, перських килимів, зайвини прикрас, і залишила лише основний домашній скарб. Як тільки Етельвіна відібрала те, що хотіла лишити собі на той час, коли захоче жити у власній квартирі, яку наразі здавала в оренду і таким чином отримувала прибуток, я покликала ватагу племінників і племінниць, з якими насправді мало спілкувалася, аби вони узяли собі все, що захочуть: за неповні два дні зникло майже все. Ми переїхали з мінімумом речей, що цілком спантеличило Етельвіну, яка не розуміла забаганки жити як посполиті, якщо ми могли жити як багачі.