Цікаво для порівняння проаналізувати статтю 305 КПК РФ, яка має назву «Описово-мотивувальна частина виправдувального вироку».
1. В описово-мотивувальній частині виправдувального вироку висловлюються:
1) сутність пред’явленого обвинувачення;
2) обставини кримінальної справи, встановлені судом;
3) підстави виправдання підсудного і докази, що їх підтверджують;
4) мотиви, з яких суд відкидає докази, представлені стороною обвинувачення;
5) мотиви рішення стосовно цивільного позову.
2. Не допускається включення у виправдувальний вирок формулювань, що ставлять під сумнів невинність виправданого[60].
Виражаючи нерозривний зв’язок вмотивованості виправдувального вироку з його законністю і обґрунтованістю, законодавець вважав необхідною таку вимогу викласти саме в одній статті 323 КПК України.
Тому немає потреби розмірковувати про можливу “обґрунтованість невмотивованого вироку”, оскільки тільки законний вирок можна визнати обґрунтованим, а вказівка закону про необхідність мотивувати вирок у всіх випадках підкреслює незаконність невмотивованого вироку.
Переконливість виправдувального вироку набуває особливо важливого значення тому, що нерідко прокурор у відкритому судовому засіданні підтримує обвинувачення, виголошує обвинувальну промову, а суд виносить виправдувальний вирок. Такий вирок сприймається громадськістю як правильний і справедливий, якщо проведене судове слідство переконливо показує невинність підсудного, і якщо переконливим у вироку є саме мотивування підстави виправдання.
Мотивуванням виправдувального вироку суд ніби відповідає громадськості (суспільству), чому підсудний, член цього суспільства, відданий під суд, насправді є невинним. Відсутність мотивування виправдання може спричинити появу різних припущень та сумнівів стосовно вироку, що, поза сумнівом, підриває авторитет суду.
Ніяк не можна погодитися з думкою, що мотивування
— це формальність при постановленні вироку. Вмотивування
— це і сутність, а не тільки форма вироку, а вимога вмотивування — зовсім не формальний момент.
Кримінально — процесуальний закон (ст. 257) вказує, що:
«Суд першої інстанції при розгляді справи повинен безпосередньо дослідити докази в справі: допитати підсудних, потерпілих, свідків, заслухати висновки експертів, оглянути речові докази, оголосити протоколи та інші документи.»
При цьому дуже важливим є те, що:
«Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом»[61].
У цій статті чітко вказано, що внутрішнє переконання суддів не може бути довільним, необґрунтованим. Внутрішнє переконання суддів — це не враження суддів в оцінці кожного доказу або при вирішенні головного питання — питання про винність або невинність підсудного. Воно є розумною впевненістю в правильності тих висновків, до яких прийшов суд, — внутрішнє переконання суду повинне бути розумним, таким, що витікає з матеріалів судового розгляду, всієї кримінальної справи.
Суддівське переконання позбавлене будь-якої ірраціональності, це не інтуїція і не несвідоме відчуття, а тверда та обґрунтована впевненість суддів у винності або невинності обвинуваченого, заснована на тому, що саме цей висновок — і тільки він — слідує з обставин справи, а всі інші можливі рішення справи відкинуті як такі, що суперечать обставинами справи і не відповідають дійсності.
При добросовісному виконанні судом вимог закону про всебічне дослідження справи полегшується і складання добре вмотивованого вироку. Таким чином, належне мотивування вироку є не тільки зовнішнім вираженням його законності і обґрунтованості, але й практичним методом забезпечення його істинності, а також найважливішим методом самоконтролю суддів, підвищення якості судових вироків і поліпшення судової діяльності.
У мотивувальній частині виправдувального вироку умовно можна виділити три розділи:
1) виклад сутності обвинувачення, за яким після попереднього розгляду (глава 23 КПК України) справа була призначена до судового розгляду;
2) аналіз доказів і мотивування висновку суду про невинність підсудного;
3) мотивування окремих прийнятих судом рішень.
У такій послідовності вони звичайно і викладаються у вироку.
1. Виклад сутності обвинувачення, за яким після попереднього розгляду (глава 23 КПК України) справа була призначена до судового розгляду, повинен включати відомості про місце, час і спосіб здійснення злочину, характер провини підсудного, мотиви, цілі і наслідки злочинних дій відповідно до того, як це зазначено в постанові про притягнення як обвинуваченого.
60
Федеральний Закон «О введений в действие Уголовно-процессуального Кодекса Российской Федерации. Принят Государственной Думой 22 ноября 2001 года, одобрен Советом Федерации 5 декабря 2001 года, введен в действие с 1.07.2002 года