Про появу версії про опіки на тілі потерпілої від дії запаленої сигарети видно зі свідчень свідка Л. В. суду, згідно з якими під час огляду трупа судово-медичним експертом було висловлено припущення про можливість утворення цих опіків від дії запаленої сигарети. Виходячи з цього, судова колегія прийшла до висновку, що версія про механізм спричинення опіків на тілі потерпілої від запаленого сірника виходила не від обвинувачених С. і Ч.
Той факт, що органи попереднього слідства шляхом застосування недозволених методів ведення слідства і шантажу змусили Ч. і С. піти на змову з ними, визнати вину в недонесенні і отримати умовне покарання, підтверджується не тільки свідченнями С. і Ч., але й матеріалами кримінальної справи.
Так, згідно з обвинувальним висновком, Ч. і С. обвинувачувалися у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 186 і ч. 1 ст. 187 КК України.
Як тільки Ч. і С. відмовилися від необхідних слідству свідчень, їм було пред’явлено обвинувачення в зґвалтуванні та умисному вбивстві Р. за обтяжливих обставин.
Аналіз приведених доказів підтверджує свідчення підсудних про непричетність їх до скоєння злочину, в якому вони обвинувачувалися, а свідчення, в яких вони визнавали себе винним у вчиненні злочину, як дані ними недобровільно.
Кримінальна справа неодноразово розглядалася судом і направлялася на додаткове розслідування, зокрема ухвалою судової колегії у кримінальних справах Верховного Суду України зі скасуванням обвинувального вироку.
Судова колегія у кримінальних справах обласного суду, дослідивши всі обставини і докази, що мають відношення до даної справи, дійшла висновку, що вичерпані всі можливості добути інші докази, не знайшла підстав для направлення справи на додаткове розслідування, ухвалила виправдувальний вирок, звільнила підсудних з-під варти в залі суду, відмовила в задоволенні цивільного позову.
Примітка: ухвалою судової колегії у кримінальних справах Верховного Суду України від 28 вересня 1999 р. касаційне подання прокурора залишене без задоволення, а вирок судової колегії у кримінальних справах обласного суду — без зміни[67].
Розділ 3.3. Резолютивна частина виправдувального вироку.
Резолютивна частина виправдувального вироку — це остаточний висновок суду про невинність підсудного, отже, і про його виправдання. Вона базується на змісті мотивувальної частини вироку і по суті є логічним продовженням її.
Саме у резолютивній частині виправдувального вироку формулюється остаточний висновок суду про невинність підсудного.
Згідно з вимогами ст. 335 КПК, в резолютивній частині виправдувального вироку зазначається:
1) прізвище, ім’я та по батькові виправданого;
2) вказується, що підсудний в пред’явленому обвинуваченні визнаний невинним і по суду виправданим;
3) вказується про скасування запобіжного заходу, про скасування заходів до забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна, про речові докази, судові витрати і про порядок та строк оскарження вироку.
Найважливішим в резолютивній частині виправдувального вироку є визнання підсудного невинним і його виправдання, його негайне звільнення, якщо він знаходиться під вартою, або негайне скасування інших запобіжних заходів.
Резолютивна частина виправдувального вироку повинна бути чітким виразом невинності виправданого, а тому до слова “виправдати” в ній повинно обов’язково вказуватися на визнання підсудного невинним в пред’явленому йому обвинуваченні. Це слідує з того, що виправдання є висновком суду тільки при визнанні підсудного невинним.
Виправдувальний вирок виконується негайно після його проголошення. У разі перебування підсудного під вартою він звільняється в залі судового засідання, про що вказується в резолютивній частині вироку.
Реалізація виправдувального вироку безпосередньо судом виражається у скасуванні інших запобіжних заходів і заходів забезпечення конфіскації майна, якщо такі були прийняті.
Виконання виправдувального вироку негайно, до набрання ним законної сили, є послідовним здійсненням конституційного принципу недоторканності особи.
67
Брынцев В.Д., Чернухин В.Г. Защита прав и законних интересов человека в уголовном судопроизводстве. Харьков 2001. — С.186-198.