— Єдина риса, яка насправді нас об’єднує, це бажання об’єднуватися, — завжди наполягав він. — Чоловікам потрібна структура для спільності.
Донедавна наші умови тягнули нас одне до одного і тримали разом. Наша спільна близькість як сусідів. Як колег на роботі і парафіян у церквах. Однокласників у школах. Усі ці структури регулярно зводили людей у громади. Та коли люди почали так часто міняти місця проживання, коли робочі місця стали менш стабільними, а церкви — менш доречними, ми втратили надійний контакт одне з одним.
На думку Талбота, раса і сексуальні вподобання повинні стати останнім бастіоном суспільства. Коли всі великі наративи об’єднання спіткнулися… коли всі кволі зовнішні умови нас підвели, ми будемо змушені стати в стрій, відповідно до наших найпростіших ознак: кольору шкіри і сексуальних бажань.
Волтер бачив це. Очевидно, що його новий батя хотів, щоб книжка стала рушієм заробляння статку для Волтера. Ті чоловіки, ті джамали й естебани, вони стали піхотинцями, авангардом, що відкриє ринок для ширшого розповсюдження книжки. Ті селюки і виживальники. Там були думки, що замінять слогани, які реклама заклала людям у голови.
Згідно з Талботом, лише споживання залишається інструментом самовираження. Саме тому єдиною реакцією на красу в чоловіків стало спожити її. Таким чином краса стала порнографією, щоб її можна було спожити. Статус вимірювали рівнем і якістю споживання. Людського часу. Їхньої енергії. Канібалізм був уже не за горами.
Мало того, як проголошувала книга Талбота:
Самогубство — це остаточний акт споживання.
І на додачу:
Цивілізація споживає сама себе.
Так він пояснював те, чому західні цивілізації переживають занепад. Громадяни білої діаспори споживають себе наркотиками. Темношкірі — жорстокістю. Геї та лесбійки — хворобами.
У їхній обвішаній гобеленами палаті медового місяця Шаста побачила, як її новоспечений чоловік поспішно складає плундри і сюрко. Він підійшов до монументального гардероба і скинув поліетилен з хімчистки із гупелянда з дорогого королівського синього бавовняного оксамиту, облямованого стрімкою окантовкою. В ногах їхнього велетенського ліжка з балдахіном лежала валіза, наполовину заповнена кілтами і табардами. Чарлі спакував серед них свій улюблений гульфік.
Коли Шаста підійшла обійняти його, він відсторонив її зі словами:
— Пожди, — говорив він грубо. — До збору Раду вождів скликають.
Найняли гондольєра, який проведе королівську баржу вниз рікою Колумбія до руїн Портленда. Там рід збереться у високій залі засідань, що височіє на верхівці одного з хмарочосів, які залишилися у покинутому центрі міста. Ходили чутки, що Портленд уже давно перейшов зі свого домашнього кустарного виробництва темпе[207] на дещо краще. Їхні крамниці з соєю виснажили свої ресурси, і жителі взялися поїдати одне одного. Мирні міста-сади тепер смерділи, наче розриті могили. Ця подорож не приваблювала жодного з вождів, яких скликали.
Незважаючи на це, Шаста підійшла знову і м’яко погладила його меркін. Напруга в його тілі спала. Шаста стала на коліна. Майстерно скинувши його піхви і розстебнувши венеційські бриджі, руки її віднайшли його мляве достоїнство і наладилися місити.
Різко здригнувшись, Чарлі вереснув:
— Ай!
Пальці Шасти не зупинялися. Трохи ніжніше.
— Обережніше, — запротестував він, слабшим голосом, невиразним, віднесеним від задоволення, що приносили її доторки.
Шаста, виконуючи обов’язок жони, почала працювати ротом. Нудота звивалась у неї в шлунку. Незважаючи на пишні органзові спідниці, кам’яна підлога боляче в’їдалася в колінні чашечки.
Звісивши голову, Чарлі заскиглив:
— Я щось відчув.
Її рот зупинився, і Шаста змогла перевести подих.
— Канєшно, я на це й сподіваюся, — вона придушила сучий тон у голосі. — Я ж пошановую вашу високість.
Він простогнав.
— Але… — слова спинилися. — Але Гомія, народ Гомії захопив наше посольство і в заручники взяв наших дипломатів…
Мимрячи, ковтаючи слова, ошалілий від відчуттів її чоловік далі розповів про те, що Гомія оголосила війну Білії та Чорнотопії.
Новина заскочила Шасту зненацька, й на мить вона почала давитися. Відчула, як нудота підступає до горла, загрожуючи обварити королівське достоїнство жовчними травними кислотами. На прощання був би чудовий подарунок. Лише зі значними зусиллями їй вдалося заковтнути що одне, що інше.
І одного дня, коли Волтер ліниво гортав примірник щойно видрукованої книги Талбота, старий підняв голову. Волтеровий новий батя блимнув очима, звів брови і вимогливо запитав: