Мабуть, він надто довго прожив на дні. Він міг насолоджуватися лише битвою. Його статура несумісна з миром і байдикуванням. На чиєму би боці не точився важкий бій, на той бік Довсон готовий стати.
Постать професорки-втікачки віддалялася.
Тінь на воротах стала майже така ж за розміром, як сама жінка. Фари горіли, перетворюючи її спину на порожнє біле місце у формі людини. Тінь була чорною версією тієї ж форми. І з наступним кроком ці протилежні форми торкнуться.
Він не бажав цього іншим, але сьогодні Довсон хотів, щоб вона зупинилася. Його рука зависла над центром керма, готова просигналити їй у клаксон. Попередити її. Все одно він знав, що немає сенсу рятувати її, якщо вона того не варта. Шепочучи, він благав, щоб вона зупинилася. Повернулася. Приєдналася до нього в наступній боротьбі, якою б та не була.
Він жадав бути розмінною силою, а не поміщиком. Його дружина з голоду не помре, вона продовжить отримувати його частину баксів Талбота, зарплату, якої буде достатньо, щоб утримувати сотні підвладних рабів.
На знак невеликої жертви він опустив вікно. Пальці дістали обручку з кишені, він просунув її у щілину над склом. Впустив, і обручка впала, один раз ударившись об зовнішній бік дверей. Тихий дзенькіт. А тоді зникла.
Від звуку дзенькоту жінка завмерла на місці. Рукою потягнулася, щоб узятися за засувку, і ця яскраво-біла долоня торкнулася пальців тіньової руки. Тоді обидві руки відсмикнулись одна від одної.
Вона обернулася й закрокувала назад.
Вовки вили вже ближче, тож Довсон натиснув на клаксон автомобіля, щоб відігнати їх. Він схилився над кріслом і відчинив їй дверцята.
Жінка залізла всередину.
— Я не можу… — сказала вона беземоційним від рішучості голосом. Склавши руки на грудях, додала: — Я не можу просто здатися і влаштувати нове життя. Ні, навіть за весь кленовий сироп у світі.
То не від страху вовків. Жінка змінилася.
Вона дивилася палаючими очима в ніч.
— Я не можу дати поганим хлопцям виграти. Не можу викинути свої ідеали на смітник, — вона обернулася, глянула йому у вічі гарячим поглядом. — Гендерні студії — це реальна проблема, і я не перетворю їх на безнадійну справу, навіть якщо доведеться боротися за це до останньої краплі крові.
Лють затьмарила її обличчя. Ніжні руки стиснулися в кам’яні кулаки.
Хрипким від помсти голосом вона рявкнула:
— Людям варто читати белл гукс!
Довсон помилявся. Вона пройшла перевірку. Вона — борчиня. Надійна.
Риси її обличчя пом’якшали.
— Що ж я така невихована, — сказала вона. — Я досі тобі не подякувала… — Вона подала руку. — Скажи, будь ласка, як тебе звуть?
Тоді він сказав їй:
— Довсон, — і повернув ключ запалювання вантажівки.
Міс Жо пристрастилася до читання книги Талбота. Там говорилося, що акт розповідання історій за своєю природою обов’язково травний. Ми піднімаємо тему, наче жуйна тварина, наприклад корова, яка піднімає частково прожовану траву зі свого шлунка. У своїх історіях ми випускаємо нашу емоційну прив’язаність до минулих подій. Ми витягуємо схожі історії з інших. Тож коли ми мусуємо про такі речі, — а слово «мусувати» має значення розмішувати, спінювати, так само як «розжовувати» має значення пояснювати, — то маємо змогу засвоювати найнещасніші чи найщасливіші події в нашому житті. Ми приймаємо їх як нормальні людські явища. Ми припиняємо їх розповідати, й історії стають частинами нас самих.
Міс Жо переповідала славу своєї родини і раси так довго, що дістала білу втому. Книга Талбота стверджувала, що людство страждає від утоми ідентичності. Люди живуть надто довго, щоб зберегти одне «я». Відтак найсміливіші шукають нових кордонів. Чоловіки стають жінками. Білі стають темношкірими.
Міс Жо усвідомлювала факт, що вона — кульмінація довгого роду повстанців і першопрохідників. Вона — остання своєї породи, і вона до мозку кісток стомилася від постійних пустих слів задля ілюстративності сімейної історії. Її сім’я пережила свою славу. Її історії можуть померти разом із нею.
Історія її життя — повний рот прісної каші. Вона підвелася з крісла і пройшлася кімнатою, вимикаючи лампи.
У повній темряві пальці віднайшли свічку і коробку сірників на мереживній серветці на столику біля ліжка.
Вона запалила сірник.
Книга говорила: «Люди залежні від відчуття власної правоти».
Вона радила піти на звану вечерю й за столом заявити, що письменниця Сильвія Плат була расисткою через наукові висновки, описані в її найвідомішій книжці «Під кривим ковпаком»[213]. Гості немислимо тішитимуться гамірними, багаторазовими оргазмами правильності, поки вас виправлятимуть. Підіть далі й заявіть, що, незважаючи на легендарне співробітництво з «Круглим столом Алґонкіна», Роберт Бенчлі[214] не досяг ніякого успіху, аж допоки не написав «Щелепи». Провадьте, як багато людей вірять у те, що новозеландській письменниці оповідань Кетрін Менсфілд відірвало голову в жахливій автокатастрофі, яка сталася на Луїзіанському мосту, густо вкритому інсектицидом проти москітів. Насправді ж вона померла від тупого удару в голову, а її знамениту біляву перуку сфотографували там, де вона спочила на розбитому лобовому склі автомобіля, від чого багато людей вирішили, що її голову відрізав від тіла задній край вантажівки з платформою, в яку врізався водій. Завершіть словами, що з часу її смерті шасі всіх комерційних вантажних автомобілів змусили оснащати балкою, яку назвали «балкою Менсфілд» і яка піднімає автомобіль у схожих зіткненнях й запобігає смертельним травмам[215].
213
Сильвія Плат (1932–1963) — авторка роману «Під скляним ковпаком». Автором книжки «Під кривим ковпаком» (інший варіант перекладу: «Дзвіновидна Крива») є Річард Ґеррнштайн. Останній стверджував, що на рівень інтелекту здебільшого впливає спадковість, а не соціальні чинники.
214