«Мине якийсь час, — радив Талбот, — а потім аудиторія налетить, виправляючи вас із гавкітливим кривавим шаленством зграї скажених гієн, що нападають на самотню антилопу гну».
Коли ви дозволяєте іншим відчути свою правоту, це дає їм змогу використати їхню жалюгідну і безглузду освіту.
Коли ви даєте іншим відчути свою правоту, то, за Талботом, вони починають вас любити, бо ми любимо лише речі, порівняно з якими почуваємося вищими. Ми любимо лише тих, хто не становить загрози.
Коли ви даєте іншим відчути свою правоту — це найкращий спосіб їх контролювати.
Джамал насолоджувався келишком портвейну, датованого ще до Громадянської війни. Він потребував цього напою. Щойно повернувшись із Ради вождів, він знав, що Чорнотопії не уникнути війни з Гомією.
Підняв свою чарку за мир і процвітання, які приніс Виправний день. Скоро вони припиняться. Майбутнє вже не за горами.
Піднімаючи келишок, він випив за військових з олійних картин на стінах навколо. Кожен із чоловіків слідував велінням власної совісті. Кожен був героєм, відповідно до свого історичного періоду. Їхній світ відрізнявся від нашого. Джамал мусив захоплюватися їхньою сміливістю і рішучістю, навіть якщо їхні дії могли здаватися нерозсудливими з погляду сучасності. Ці картини, у рамах і на стінах якоїсь вітальні, могли бути причепуреними і виставленими для нащадків, але ці гангстери у свій час були справді крутими.
Він припускав, що навіть щось таке благородне, як Виправний день, може вважатися чимось огидним у віддаленому майбутньому. Як говорив Талбот:
Найслабші люди намагатимуться здобути славу, підриваючи дійсно неймовірну силу загиблих.
Для якихось іще не народжених слабаків зображення Джамала може стати образом лиходія. Джамал тільки сподівався, що майбутні боягузи зможуть цінувати сміливість, яка знадобилася, щоб покінчити зі зламаною системою і замінити її на щось нове. Дивлячись на поплямоване старовинне дзеркало, підіймаючи келих портвейну, він випив за себе.
Саме тоді його пітбуль Стрибун піднявся на килимі й нюхнув повітря. Пес заскавчав.
Саме тоді й Джамал зачув дим. Попіл у каміні був холодний. Десь у будинку завила сирена, детектор диму. До неї приєдналася друга. Хор сирен завивав зі стелі кожної кімнати.
Він одразу подумав про терористів, про яких попереджав Талбот. Лоялісти чи канадці вчиняють підпали, щоб зірвати плани нових національних держав. Якісь люди, що ручалися заново об’єднати колишні сполучені штати, підпалили будинок. Або так, або агенти Гомії вже почали атаку.
Він піднявся сходами, перестрибуючи по три сходинки. Дим важкою хмарою висів на другому поверсі й іще важчою — на третьому. На вершині сходів ручка дверей горища була гаряча на дотик. Він обгорнув її нижньою частиною сорочки, але вона не піддавалася. Замкнено.
Гупаючи в двері, він закричав:
— Барнабасе! Відчини!
Слабкий голос відповів:
— Ти не розумієш.
Двері були вже занадто гарячі, навіть щоб стукати, але Джамал врізався у них плечем. Столітній дуб не зрушився з місця.
— Відімкни двері! — скомандував він, і власний голос шокував його. Влада, його влада гуділа. То був голос для промов без потреби мікрофона.
Гупаючи в двері, він закричав:
— Барнабасе! Відчини!
Це не може, це не буде кінцем його книжки. У найкращому разі це буде критичний момент першої дії. Його книжка «Чорна, як ти» потребує більше роботи, доки її можна буде назвати завершеною. Як «Три обличчя Єви»[216], усі успішні дослідження потребують гарного кінця.
216