Навіть тоді високі колони грецького Відродження, що стояли перед маєтком, ці колони тріскали від неймовірного жару. Великий палаючий портик повалився на них зі швидкістю й оглушливим гуркотом вантажного поїзда.
Могутній стрибок на передній газон урятував що людей, що собаку. І поки давнє сімейне гніздо позаду них розпадалося, вони бігли у прохолодну ніч.
Відхекуючись, міс Жозефіна вголос хвилювалася:
— Що ж із нами буде?
Біжучи поруч, Джамал запитав:
— Пам’ятаєш книжку «Грона гніву»?
Міс Жо поспішно кивнула.
— Усе, що вони робили, щоб вижити, — сказав Джамал, — нам потрібно буде робити навпаки.
Талбот заявив, що їхня книжка змінить світ.
Волтер пирхнув.
— Ти ж жартуєш. Ця книжка просто жарт, так?
Його новий батя мокро засміявся з таким звуком, наче хтось полоскав горло, і сказав:
— Те саме запитав Рудольф Гесс! — він видихав одну, дві, три секунди, довго, випускаючи повітря, ніби у смертному віддиху. Ребра грудної клітки склалися всередину, аж доки почало здаватися, ніби всередині нічого не залишилось.
Волтер заметушився, руки приготувалися записувати. Він слухав так довго, що втратив уміння формувати власні думки.
— Ти написав фантазію, — він додав: — Ми написали фантазію.
Підборіддя Талбота сповзло, аж доки спочило в нього на грудях.
— Ми ламаємо країну, щоб урятувати людей, — він обм’як, важко дихаючи. — Молоді темношкірі вбивають одне одного рекордними кількостями. Геї та лесбійки вбивають одне одного хворобами. — Він ледве спромігся на наступний вдих. — Білі винищують себе опіатами, — його скелет обвис. Голова завалилася вперед.
У кріслі його втримували лише ремені, коли старий прошепотів:
— Чи то народжуючи дітей, чи то проповідуючи, чоловіки завжди роблять одне: постійно розсіюють самих себе.
— То це ми й робимо… — Волтер замовк. — Розсіюємо?
У Колишні часи… ще до того, як ця книжка стала книжкою… його новий батя не спромігся відповісти.
— Це лише книжка, — запротестував Волтер. — Цього не має статися!
Старий, здавалося, зібрався з силами. Піднявши голову, він продовжив:
— Ми постійно жертвуємо людьми, щоб зберегти країну, — губи виформували вільну, неохайну посмішку. — Мабуть, нам варто губити країну кожні сто років, щоб зберегти людей.
Він глянув на Волтера затуманеними очима.
— Дякую тобі, Ворнере.
Волтер не виправив його.
Його новий батя продовжив:
— Ти мій Бозвелл[217], — сказав Талбот. — Мій писар.
Стенографіст. Переписувач. Він пояснив, що Єремія диктував частини Біблії своєму секретареві Варуху. Святий Павло писав Євангеліє через свого писаря Терія. Святий Петро — через Сила. Святий Іоанн — через Прохора.
Гітлер диктував «Мою боротьбу» Рудольфові Гессу.
— Біблія, — Волтер розсміявся від порівняння.
Теплішим тоном Талбот продовжив:
— Ти — найближчий до сина з усіх, кого я коли-небудь мав. Ти, ти — учень, якого будь-який чоловік просто мріє вчити. Ти пронесеш мудрість мого життя в майбутнє на користь людству!
Волтер стримав дрижаки.
— Світові потрібна об’єднана теорія поля, — радісно загукав Талбот. — Якась річ, щось одне, що пояснює все, — дайте це людям! — Його повіки затріпотіли. Кров, що лилася з десятків упертих інфекцій, припинила текти. — Якщо хочеш заробити статок, купуй «Наґагайд», — голос Талбота перейшов на шепіт: — Візьми пістолет і відзвітуй Довсонові чи Джамалу. Убий мішені, які він тобі накаже, — на цьому він начебто провалився в сон. Голова впала назад і зависла над спинкою крісла, рот роззявився, язик висолопився.
Волтер не перевіряв пульс. Настільки мертвим він здавався. Так само Волтер не набрав 911. На кону стояли більші проблеми. Він тижнями сидів у цьому підвалі, поки зовнішній світ повільно й безповоротно змінювався. Як він припускав, ями вже копають. Список «Найменш бажані американці» тепер розтягнувся на тисячі імен. Десятки тисяч. Книгу Талбота роздали такій же кількості людей. Усе, що вони зробили, усе це мусив бути жарт. Величезний обман.
Про всяк випадок, раптом це не так, Волтер зателефонував Нікові. Він зателефонував Шасті.
Шаста на бахурку справдешню обернулася. Кидалася вона в мольбах чаруючих:
— Полюбімося, мілорде, — примружувалася вона, Чарлі зоглядаючи. Злегка свої багряні вуста розкривала, ніби захмеліла від біснуватого бажання блудниці.
Ледве встиг він повернутися з племінної Ради, як вона примусила його до злягання. Не встиг він навіть карету звільнити. Цей обідранець Нік спритно провів їх через пустку Портленда, до, а потім і назад із місця Ради. Тепер він бренькав щось на гітарі. Тішили вухо гармонії чоловіка цього. Таким приємним було його товариство, що Чарлі попросив з ними до Меригілу повернутись і тішити придворних на час збору щедрого врожаю гарбузів.
217
James Boswell (1740–1795) — шотландський письменник, мемуарист. Автор біографії англійського письменника Семюела Джонсона, що вважається однією з найзначніших біографій, написаних англійською мовою.