— Це Талбот Рейнолдс, — наголосив Пайпер, — абсолютний монарх, призначений Радою племен.
Члени кастингової комісії посхиляли одне до одного голови, щоб порадитися. Режисер попросив іще один дубль. Легшим тоном, жвавіше цього разу.
Пайпер вклав у голос усмішку.
— Це Талбот Рейнолдс, — він легенько підняв брову, щоб обличчя набуло відкритішого, привабливішого виразу, — абсолютний монарх, призначений Радою племен.
Вони змінили картку, і він прочитав:
— Стаття сьома Декларації взаємозалежності.
Нагромаджуй їжу, і вона гнитиме. Нагромаджуй гроші, і ти гнитимеш.
Нагромаджуй владу, і правління гнитиме.
Вони відмотали запис і переглянули його гру вдруге і втретє. Кивнули, ніби погоджуючись. Змінили картку на іншу зі словами: «Тебе не любитимуть лише за те, що ти приємний!!!»
Киваючи, режисер сказав:
— З подвійним наголосом, — і додав: — будь ласка.
«Ми нехтуємо власною долею, — проголошувала наступна картка, — і водночас нав’язуємо випадкову долю іншим. Таким чином ми руйнуємо і наші життя, і життя інших».
Пайперові це все здавалося тарабарщиною, але він доносив кожну фразу з урочистою гідністю. Він зачитав:
— Кожен із нас мусить шукати своєї долі та дозволяти іншим шукати своєї. — Він виголосив: — З поваги ми повинні не диктувати прогрес або цілі іншим.
Масивний бичара, від якого несло пістолетним димом, ніби феєрверками з бензином, підійшов і складеною паперовою серветкою витер піт із чола Пайпера.
Команда замінила картку іншою. Знову:
— Це Талбот Рейнолдс, абсолютний монарх, призначений Радою племен.
Дубль зіпсував його живіт, що невчасно забурчав.
Цього разу режисер наказав Пайперові читати великі букви так, ніби вони великі.
Пайпер зімпровізував:
— Це Талбот Рейнолдс, верховний аристократ, старший бос, верховний чаклун, абсолютний монарх… — він тягнув це цілу вічність.
Так само як люди приходили по-особливому вшановувати останні дні їхнього правління, вони збиралися, щоб подовше востаннє подивитися на інші реліквії. Стояли натовпами і спостерігали за роботою знімальних груп, які вели репортажі з місць злочинів. А репортери в душі тішилися й відчували себе знаменитими. А репортери чванилися тим, що нібито підтверджувало їхній поважний авторитет у світі. Так само люди юрбилися на прощальних, як їм було відомо, лекціях визначних науковців, і ті, такі розхвалені лауреати, приймали ці уважні збіговиська за комплімент. Ці професори відчули, вперше за багато років, що майбутнє може змінитися на краще. Але що журналісти, що лектори помилялися.
Бо шкільна освіта в обмін на гроші давала людям надто мало. А ЗМІ в обмін на час і увагу не давали людям узагалі нічого.
І тепер, коли люди приходили на них подивитися, то відчували лише гіркоту і жаль. Хтось дивився із нездоровою цікавістю та сумом, як міг би дивитися на останнього живого мандрівного голуба. Бо ці люди знали, що минають останні дні таких інститутів і скоро станеться подія, яка розділить теперішнє й майбутнє. Вони вивчали сутінки таких професій, щоб потім, одного дня, мати змогу розповісти про них дітям.
Із ностальгією ці люди дивилися на порожню владу політиків, журналістів і професорів і мовчки з ними прощалися.
Джамалові, який стояв у дворі університету, поважна давня будівля корпусу принца Люсьєна Кемпбелла зовні здавалася прототипом дому Ашерів[43] По. Старовинна й вигадлива, вона височіла у нечистому нічному небі. Соковита зелено-золота веселка сяяла за одним віддаленим прямокутником вітражного скла, а клубок диму, що спіраллю піднімався лише з одного обкришеного димаря, натякав на єдиного пізнього працівника.
Джамал вказав, щоб Кішоун ішов перший, і двоє чоловіків пройшли через важкі, грубо обтесані дубові двері з укритими іржею завісами. Всередині штукатурка хрустіла в них під ногами. Кажанячі крила затріпотіли у тіні над їхніми бейсболками. Розміщені з інтервалами на стінах, вишукані позолочені канделябри минулої епохи ледь освітлювали приміщення, бліді та миготливі, наче гасові лампи.
Двоє чоловіків крокували лабіринтом вузьких коридорів. Круто піднесеними сходовими маршами. Вони хоробро вдихали зловісний душок горища, пилу і сажі. Камінь і деревина величної споруди були настільки мовчазними, що у Джамала, який невситимо вслухався, починалися галюцинації. У тиші він чув слова, які хтось вимовляв, притишену плутанину слабких голосів, ніби жебоніння води, ніби аудиторія фантомів, які щось шепочуть у тих вільготних апартаментах.
За одною купкою смердючих кімнат йшла інша безладна мішанина гнилих зруйнованих лавок і кабін для наукової роботи. Полиці з книжками, шкіряні корінці яких покриті пліснявою, вистроїлися поза зоною видимості. Скрапування води метрономом відраховувало час, а сирість поглинула елегантні оксамитові портьєри будівлі. Гибель розгалужених коридорів вела їх повз затхлі, печеристі лекційні аудиторії, де, Джамал міг поклястися, душі втрачених спеціалістів гуманітарних галузей досі жадають помсти. Вимагають розплати. Так і має бути, подумав він. Поколіннями їх навчали найгірших типів соціальної інженерії; їх тренували і перевіряли, доки ця інституційна брехня не замінила їм усе раціональне мислення. Привиди, що населяють корпус принца Люсьєна Кемпбелла, не заспокояться, доки Джамал з Кішоуном не знайдуть відповідь, яку вони сьогодні шукають.
43
«Падіння дому Ашерів» (англ.