Кохання — це не науковий експеримент, який можна відтворити. Людині необов’язково бути лауреатом премії Дарвіна, щоб розпізнати кохання. Це наче та поема про орди варварів, що зіткнулися в пітьмі. Та поема. Де ні радості, ні ліків від болю[104].
Поки його викрадений новий батя слухав, чи спав, чи вмирав у багажнику автомобіля, Волтер описував Шасту. Кожну деталь Шасти.
Він припускав, що кохання — це місія, на яку чоловік виходить щодня. Місія, яку чоловік не завершує аж до смерті. У той день кохання стає місією-самогубством.
Довсон спершу рішуче намірявся не дивитися. Але потім він подивився і пообіцяв собі більше цього не робити, але пізніше глянув іще раз. І тоді він побачив ім’я у Списку.
Ім’я вже встигло набрати приголомшливу кількість голосів. Це не рід Довсона, але якийсь інший заробить багато голосів за цю мішень. Яким би безглуздим це не здавалося, Довсон знав, що все одно мусить спробувати. Одного дня Роксанна запитає, чи спробував він, і йому доведеться пояснювати. Розповісти їй, як він намагався.
Довсон купив одноразовий телефон у крамниці «Севен-Ілевен» і прийшов з ним на центральний проліт моста Моррісон, туди, де ніхто не зможе підслухати. Транспортний рух заглушить усе. Він набрав номер із пам’яті. Поки в телефоні йшли виклики, він опустив погляд у темні води річки Вілламет і молився, щоб номер іще був дійсний. Минуло вже багато часу.
— Алло? — почувся голос хлопчика.
— Квентін? — запитав Довсон.
— Тато? — перепитав син. На задньому фоні ревіла музика. — Тату, я тебе ледве чую.
— Прикрути свою музику! — прокричав Довсон.
— З мамою все добре? — перекрикував музику син.
— Мама в порядку, але тобі треба забратися звідси в Канаду! — загорлав Довсон.
Тут, на видноті, кричати було ризиковано. Машини проїжджали повз, але пішохідна частина моста була порожня.
Його син крикнув:
— Якщо ти про війну, то я йду на службу. Докторка Штайґер-Десото каже, що це мій обов’язок як пангендерної особи — показати світові, що для сміливості гендер не має значення!
Що б його дитина щойно не проголосила, Довсон не був певен, чи зрозумів. У відповідь він гукнув:
— Не буде ніякої війни!
Його син відповів:
— Докторка Штайґер-Десото каже, що війна необхідна для збереження прав людей!
Довсон кричав:
— Я намагаюся врятувати тобі життя!
Його син відповів:
— Докторка Штайґер-Десото каже, що я більше не дитина!
Довсон прокричав:
— Прикрути свій програвач!
Крізь музику його син викрикнув:
— Докторка Штайґер-Десото каже, що з її студентів я подаю найбільше надій і що мені варто почати думати за себе!
Довсон ризикував усім. Якщо він розповість і Квентін піде в поліцію, їх обох уб’ють. Роксанна залишиться сама в новому світі, що вже не за горами. Ніхто від цього не виграє. І все одно Довсон сказав.
— Твоє ім’я в Списку на вбивство!
Син засміявся. Сміявся і сміявся.
— Тату, — сказав він, переводячи подих, — я знаю! Хіба це не чудово?
Довсон не зрозумів.
— Я навіть сам за себе проголосував! — засміявся його син. — Це не має значення. — Він зітхнув. — Тату, не хвилюйся. Це ніби… це ніби новий «Фейсбук»!
Довсон спробував пояснити йому правду. Його перебив інший сигнал.
— Тату? — запитав син.
Інший сигнал.
— Тату, це докторка Штайґер-Десото на іншій лінії, — сказав син.
Інший сигнал.
— Тату, я люблю тебе. Побачимося після війни! — на цьому зв’язок обірвався.
Довсон подумав про цитату з книги Талбота:
Ми мусимо вбивати тих, хто змусив би нас убити одне одного.
І Довсон випустив телефон з пальців — той упав і зник, ледве сплеснувши, у найглибшій частині найглибших вод річки.
Джамал зателефонував мамі і сказав, що не зможе прийти на вечерю в неділю. Він телефонував із готельного номера в Олбані. Навколо нього, розсівшись на різних кріслах та диванах, а також на підлозі, група їла готельну їжу, його колеги з команди чекали своєї черги до телефону. Не весь його рід, лише частина загону. Вони тихо пили вино і пиво з міні-бару. Слухали, як кожен бере телефон і телефонує сім’ї. Він хотів поділитися таємницею. Розповісти мамі про Декларацію взаємозалежності й те, що вона обіцяє батьківщину, де жодна раса не житиме під іншою, наче під окупаційною армією. Кожна раса вирішуватиме все самотужки на своїй території, і жодна меншина не буде осуджена ворожими поглядами більшості. Однодумці зможуть диктувати власну культуру. Дітей не навчатимуть служити людськими колоніями чужого культурного імперіалізму.