Пайпер перетнув вітальню й зазирнув у вічко вхідних дверей.
З телевізора спальні. По телефону. З квартири сусідів. Звідусіль долітали слова. «Виправний день наближається».
За дверима стояв чоловік зі скаліченими «боксерськими» вухами і татуюванням свастики на шиї. Пайпер до болю напружив пам’ять, намагаючись згадати його ім’я. Той низькосортний оператор. У телефон він промовив:
— Вони тут, — за спиною гостя піднімалося світло світанку. З наближенням ранкової години пік шум траси 101 ставав голоснішим.
Агент запитав:
— Хто?
Хор голосів, здавалося, блякне і розмивається. «Виправний день наближається». Перетворюється на звукові шпалери. На нову норму. Білий шум, як від автостради. Звуковий тон приміщення.
Пайпер відчинив двері. Він згадав ім’я:
— Ви Ла-Менлі, правильно?
Телефон озвався:
— Який Ла-Менлі?
З кожного боку: «Списку не існує».
Чоловік, Ла-Менлі, запхав руку всередину куртки і витягнув пістолет. Не зронивши ні слова, він підняв його на рівень Пайперових грудей.
Із сусідських вікон: «Списку не існує».
Як і сам удар кулі, шум пострілу штовхнув Пайпера назад, на босі п’яти. Халат розхристався, відкриваючи білу майку. Посивіле волосся на грудях. Він впустив телефон, проте не впав. Спочатку не впав.
Його власний глибокий голос, відлунюючи тепер із його ж телефону, почав повторювати: «Перша жертва будь-якої війни — Бог». Звучав луною з телевізора в кімнаті поруч. Його поле зору почало звужуватися, поки він не побачив довгий темний тунель, у якому віддалявся стрілок, що йшов по тротуару до припаркованої машини. Стрімкий звук, голосніший за автостраду, заревів йому у вухах. Біля машини чоловік буркнув:
— Бля, — і ляснув себе долонею по лобі.
Швидкими кроками він поспішив назад до дверей. Повернувся, взявся за дверну ручку і потягнув двері, зачиняючи їх за собою. Ручка задеренчала, ніби він перевіряв, чи двері точно замкнулися. За зачиненими дверима його поспішні кроки зникли в далині. Голос, Пайперів голос, заявив:
Нехай кожен чоловік робить усе, щоб його ненавиділи. Ніщо не перетворює чоловіка на монстра так швидко, як потреба в любові.
Так актор залишився сам у вітальні. Його власний голос, записаний, продубльований, накладений, безсмертний голос Талбота Рейнолдса продовжував говорити й говорити, навіть коли Ґреґорі Пайпер сповз на коліна і стік кров’ю на килимі перед власним зображенням у телевізорі.
Керівник групи більшості Сенату поставив на голосування останнє питання, і його схвалили одностайно. Коли він повідомив про затвердження Акта проголошення війни, чийсь голос залунав із глядацької галереї.
— Римляне, друзі, земляки, — викрикнув чоловік, — слухайте[122].
То був Чарлі, він говорив у мить, яка ввійде в усі майбутні підручники з історії. Ті позичені слова, слова, які рід Чарлі встиг обдумати. Слова, які стануть такими ж відомими, як слова Нейтана Гейла[123].
Керівник групи більшості стукнув молотком, закликаючи до тиші. Він наказав начальнику варти вивести цього молодого чоловіка, який заважає працювати. Начальник і пальцем не поворухнув. У галереї піднявся другий чоловік, підніс до плеча снайперську гвинтівку Драгунова, і червона точка її лазерного прицілу опинилася в центрі сенаторового лоба. Стрілком був Ґеррет Довсон.
Того року сезон полювання на куріпок так і не відкрився.
Нік пережив найгірше. Спочатку він хвилювався, що на нього полює поліція. Відчув запах диму і підійшов, щоб визирнути з вікна. Полум’я облизувало цегляні стіни магазину «Урбан Аутфіттерз» далі по вулиці. Не ревіла жодна сирена. Турбувало те, що на вулиці не було нікого, жодних спостерігачів. А найбільше Ніка налякало те, що ніхто нічого не краде.
Він набрав номер рятівної служби, але сигналу не було. Як і записаного повідомлення.
Останні кілька ночей він ховався в кав’ярні, де востаннє працювала Шаста. Вони зробили помилку, давши їй ключі та код сигналізації, перед тим як звільнити. Він утік із дому, маючи при собі лише заначку і трохи одягу. З’їв усі вкриті шоколадом біскотті і потроху цікавився, коли прийде ранковий керівник, щоб вигнати його. Тоді він і почув запах диму. Вітер ніс вогонь у його напрямку.
Нік спінив трохи молока, замішав його з десятком чашок еспресо, додав трохи ванільного сиропу і назвав це сніданком. Ніхто не чіпав балончики зі збитими вершками, тож він проколов носики, щоб з них зашипів оксид азоту[124]. Він перевірив дати продажу на грильованих чіабатах із куркою. Умив обличчя над умивальником і пальцями зачесав волосся. Коли наступного разу визирнув на вулицю, вогонь дістався крамниці з морозивом «Баскін Роббінс». Зважаючи на те, скільки запасів він поїв і в скількох місцях залишив свої відбитки, Нік не без утіхи спостерігав наближення пожежі. Будучи трохи охуївшим від ситуації, він знову відчув себе в безпеці.
122
Слова з трагедії Вільяма Шекспіра «Юлій Цезар», дія ІІІ, сцена ІІ. Переклад П. Куліша.
123
Nathan Hale (1755–1776) — американський солдат і шпигун у часи Війни за незалежність США. Побутує думка, що перед смертю він виголосив фразу: «Шкодую я лише про те, що можу втратити за батьківщину всього одне життя».
124
Оксид азоту використовують як піноутворювач у харчовій промисловості; також при вживанні викликає відчуття ейфорії та легкі галюцинації.