Постріли припинилися. Крики також. Голоси рухалися приміщенням — слова чоловіків і напружені зітхання. Вага на його спині піднімалась і зникала. Тіло поруч відтягували геть. Чиясь долоня схопила його за передпліччя, і Деніелс відчув, як його перевертають горілиць. Дихання спинилося, коли він дозволив потягнути себе за руку, юзом по кам’яній підлозі, слизькій від крові. Долоня відпустила, його рука покірно впала, і він продовжив не дихати. Лежав, завмерши від шоку, стікаючи потом під маскою з крові, налякане тремтіння його би зрадило.
Пальці стиснули його вухо, і зазубрена агонія вп’ялася йому в голову, де верхівка вуха кріпилася до скальпа. Сенатор закричав, роздираючи залиплі повіки і склеєні губи.
Пальці відпустили вухо. Над ним стояв чоловік, дикун, убраний у камуфляжний фартух із нагрудником і з мисливським ножем у руці. Чорнороб із барбекю минулої ночі. Його затягнута в латексну рукавичку рука була вимазана червоним, але не соусом барбекю. Їхні погляди на мить зустрілися, зелені очі, повні здивування.
Деніелс благально прошепотів:
— Будь ласка, — молячи про співчуття, щоб дикун пішов далі й залишив його серед мертвих. Сльози бризнули йому з очей і омили обличчя двома чистими струмками.
Натомість чоловік повернув голову в бік інших голосів і гукнув:
— У мене тут один живий!
Викритий Деніелс спробував сісти. Навколо нього схожі скривавлені дикуни попіднімали голови, бродячи навколо мертвих. Купи і кучугури тіл, половин тіл, безголових тіл і столів, розтрощених на друзки. Дикун поблизу стискав щось криваве в пальцях, а тоді запхав це собі в кишеню на стегні. Той інший чоловік відповів:
— Давай його до решти, — і своїм мисливським ножем, з якого скрапувала кров, чоловік показав у інший бік палати.
Там купка заплаканих чоловіків сиділа навпочіпки біля стіни. Лисі й пузаті. Скелети й сутулі. Як і він, то були старі чоловіки, просяклі чужою кров’ю.
Третій дикун, за кілька кроків віддалік, схилився і краяв когось ножем. Він підняв щось невеличке, за чим потягнулася тонка спіралька дроту. За дротом піднялася невеличка коробочка. Коли дріт і коробочка впали, Деніелс зрозумів, що то був слуховий апарат. А в руці чоловік стискав відрізане вухо, яке потім запхав собі в задню кишеню.
Чоловік, що стояв над Деніелсом, посміхнувся. То була зла, перекошена посмішка, хоча й не без жалю.
— Пам’ятаєте ту яму надворі? — він смикнув головою в бік скривавленої групи вцілілих. — Ваша робота, хлопці… — ножем він широко обвів над трупами. — Ви знесете весь цей бардак у ту діру. Ясно?
Пальці Деніелса поповзли до вуха, де досі палав біль. Вони відчули тепло струменя крові, поки що теплого. Не мертвий.
— Ну, пішли, — наказав усміхнений дикун. — Іди до друзів.
Сенатор Деніелс повільно кивнув, перед тим як зіп’ятися на ноги.
Раніше, в Колишні часи… до того як заповнювали ями… дорогою назад у Портленд, штат Орегон, Волтер із Талботом Рейнолдсом по черзі викрикували в грі, яку вигадали, щоб перевіряти, чи він іще живий. За кермом Волтер кричав:
— Соус для стейків А.1.
Зсередини багажника Талбот кричав:
— «Формула 409»[126].
Волтер кричав:
— «Севен-Ап».
Талбот же кричав:
— «Шанель номер п’ять».
Волтер:
— «Ве-Де-40»[127].
Тимчасове затишшя охопило машину. Навколо них проносилися лише звуки штату Айдаго, наче в тунелі. Тут були всі Волтерові мрії, приваблення Шасти грошима, зростання над економічними таїнствами, які топлять багатьох людей, його мрії можуть бути вже й мертвими в багажнику. В голові виникла думка розвернутися і вполювати собі іншого наставника. Так, закопати цього мертвого і знайти заміну.
А тоді голос закричав:
— Я міг сказати «В-8»![128]
Радість. Усе у світі мало сенс і не було просто безладним хаосом. Мертві поверталися до нас. Утішений Волтер забував, що це орендована машина, і підносив сірник до жирного косяка.
Минули милі, доки Талбот Рейнолдс не прокричав:
— Досить! — з глибин багажника він кричав: — Сподіваюся, ти любиш смак жирного білого нацистського хуя!..