Під «Найвищим здобутим рівнем освіти» він написав, що закінчив середню школу, і додав дату. Це було вчора.
До Виправного дня, до будь-яких розмов про території та переміщення населення у відповідні місця, ще в дев’ятому класі Ґевін дечого навчився. Наприклад, що вчителі багато вчать, але лише того, що вони хочуть, щоб дитина знала. Важливі речі доводилося відкривати самому.
Він слухав, як його вчителька, жінка, що ніколи не бувала за межами Північної Америки, пояснює, як живуть Європа й Азія. Ґевін записував, як інша вчителька, що ніколи не написала навіть оповідання, аналізує Фолкнера, Фіцджеральда і Донна. Коли він вторував їхнім блідим неправильним уявленням, вони хвалили його і називали розумним. Розумним, так, достатньо розумним, щоб знати, що він досі нічого не розуміє і що вчителі — ідіоти. Ніщо, окрім власних пошуків у реальному світі, не навчить його.
Над «Причиною переміщення» він знову завагався.
Ґевін жадав щастя, від якого батьки, якби побачили, проблювалися б. Він волів любові, яка повністю знищить їхню любов до нього. Його життя було твердженням або/або. Одного дня йому довелося би вибрати між своїм щастям і їхнім.
Під «Судимостями» він збрехав і написав «Немає». Офіційно це була правда. Він не хотів, щоб його переміщення відхилили через що-небудь.
Він замислювався, як це — геть стирати чиєсь життя, щоб мати місце для власного. Він учив себе не хотіти нічого. Різдво і дні народження — то було найгірше, обставини, побудовані навколо хотіння речей. Коли батьки просили його написати листа Санта-Клаусу, Ґевіну доводилося консультуватися з однокласниками. Ніби проводячи антропологічне дослідження, він розпитував хлопців про те, що їх мало би втішити. Набори «Леґо», чи «Нінтендо», чи що там отримувало найбільше голосів, — він удавав, що хоче це. Розпаковуючи подарунки, він мусив удавати радість. Не міг дозволити собі думати над тим, чого хоче насправді.
Наступне запитання: «Чи потребували ви коли-небудь психологічної допомоги?»
Він почав своє таємне життя з крадіжок одягу. Гуляв по супермаркету «Сірз» і приміряв сорочки, а тоді виходив у новій сорочці під старою. З пальтом під пальтом. Після «Сірз» він навідувався в «ДжейСіПенні» чи «Нордстром». Він ніяк не міг пояснити появу пакета для покупок, наповненого шкіряними куртками, мамі. Вирішенням стало нести награбоване в офіс торгового центру і залишати в бюро знахідок, щоразу заповнюючи форму зі своїм іменем і контактами. Через три тижні, коли ніхто не приходив, щоб забрати ці речі, які, по суті, ніхто й не губив, з торгового центру телефонували і казали, що тепер вони належать йому. Проблему розв'язано.
Це була ідеальна схема відмивання. Та вона не встигала за темпами крадіжок. Персонал торгового центру і його батьки приймали тільки якусь частину дарованих несподіваним таланом сумок із дизайнерськими ременями і взуттям, які він знаходив. Усе завжди його розміру. Він незмірно пишався своїм умінням, яким ніколи б не поділився зі своїми батьками.
Та й суть полягала не в тому, щоб отримати одяг. Задоволення приносило знайти якусь річ і стежити за нею. Обходити кругами. Чекати, у хтивому трансі. Напоготові до стрибка. У полоні якогось неконтрольованого імпульсу він чекав свого часу. Часто сорочка була така, що він би ніколи її не вдягнув. Вона могла йому навіть зовсім не подобатися, але кайф був не в тому, щоб володіти нею вічно.
Ба більше, отримані сорочка чи джинси наповнювали його соромом. Вони слугували нагадуванням про те, який він перевертень і як легко може відкинути своє законослухняне життя. Тож Ґевін почав спалювати награбоване в каміні у підвалі. Вдень, коли його батьки ще були на роботі, він тримав сорочку на витягнутій руці й грався полум’ям сірника вздовж яскравої тканини з пейслі. Палити одяг було майже так само приємно, як і красти його. Він клав палаючі штани на залізну підставку перед каміном і докидав іще сорочок, светрів, доки всі вони не згорали до сипучого сірого попелу.
Крахом стала шкіряна куртка-бомбер. Червона шкіра. Криваво-червона. Сатинова підкладка згоріла, як і в’язаний комір і манжети, але з самої шкіри курився чорний смердючий дим, із запахом пасма волосся, яке тримають над полум’ям свічки. Він нестямно роздмухував купу, яка тліла, коли у підвал зайшла мама.
Він розповів їй усе. Окей, половину всього. Ту половину, яку нібито розумів. Частину про крадіжки. І вона запитала, чи він погодиться відвідати психолога.
У його житті з’явився доктор Ашанті. Щовівторка Ґевін сідав на автобус до підвального кабінету в центрі міста, що діяв у рамках державної програми служб психічного здоров’я. Оплата рахувалася за рухомою шкалою[140], та це все одно означало, що мамі доводилося працювати кілька додаткових годин. Він сидів у кімнаті для очікування з іншими прищавими хлопцями свого віку. Деякі були з батьками, більшість — без.