Протягом кількох годин тисяча сімсот людей проголосували за це ім’я, і це розкрило Ґевінові очі. Він почав осягати лікареве навантаження пацієнтів і таємну історію його довгої кар’єри. Кімнати очікування біля його кабінету з купою замислених підлітків раптом наповнилися новим значенням. Гарем. Витривалість Ашанті важко було переоцінити.
Ашанті, очевидно, проникав у голови своїм пацієнтам не лише психологічно.
Ґевін уже давно припинив свій курс лікування, коли Виправний день порішив лікаря.
У графі психологічної допомоги він написав «ні».
Алею позаду Першої методистської церкви наповнили вінтові нарики. Усі чекали, коли відчиняться двері й почнеться звична зустріч. Людей несло в збудженому передчутті метамфетаміну, який можна буде винюхати. Нік глянув на якогось балакливого малого і запитав, чи в нього немає продати вітаміну В[141].
— Ця хуйня реально сталася, — чудувався малий, чухаючись і пританцьовуючи.
Усі знали когось із групи реабілітації, хто розстрілював людей.
— Той мужик намагався мене завербувати, — хтось похмуро клявся. — Треба було послухати. Я б зараз купу грошей мав.
Нік не зважав:
— Мені просто треба трохи вітаміну Г[142].
Малий заперечив:
— А нові гроші маєш?
Нік знав, про що він; але ні, цих грошей у нього не було.
Двері церкви не відімкнулися.
Люди були голодні. Питної води не вистачало. Суспільний порядок обернувся хаосом через відсутність бензину, часткове зникнення електрики, крадіжки їжі й поголоски про те, що люди їдять котів, собак і навіть інших людей. Але Нік знав, що чудодійний засіб, який перетворить цю їбануту агонію фільму-катастрофи на «все в нормі», — тлустий пакет гідрокодону. Якби йому дали річний запас вікодину, він би не переймався тим, що треба знайти їжу чи місце, де срати. Він би міг пережити горе.
Балакучий малий, як і всі вінтомани, уже пішов. Кілька, очевидно, подалися на наступну зустріч, глянути, чи не відчиняться двері екуменічних духівництв. У його бік ішов хлопець зі собакою, темношкірий хлопець, що тримав собаку на повідці однією рукою, а в іншій стискав велику синьо-чорну книжку. Усього собаку покривало біле хутро, окрім чорної точки навколо ока, собака якоїсь породи пітбуля. З відстані хлопець озвався:
— Ніку!
Нік запитав:
— Тримаєшся?
Той похитав головою й усміхнувся.
— Забудь про ту херню, — хлопця звуть Джамал, він був постійним учасником зустрічей, доки не покинув їх кілька місяців тому. Усі думали, що він помер, але от він тут стоїть. Джамал потягнувся однією рукою в задню кишеню і витягнув жменю чогось. Ніби гральних карт. Ніби колоду карт із дуже дивними кольорами. Він подав йому стос зі словами:
— Візьми, у мене того купа. Але витратити їх потрібно протягом кількох тижнів, окей?
Карти виявилися слизькими тонкими пластинками з твердого пластику. На кожній було обличчя якогось чоловіка, ніби чийогось тата по телевізору, привабливе обличчя, ніби актора з телереклами, що продає золоті монети. Нік узяв картки і розгорнув віялом, щоб порахувати. Це ті нові гроші, про які він чув. Ні в кого їх немає, хіба в тих, хто працює на одного з народних месників. Ставши на коліно, він запхав картки собі в шкарпетку. Деякі поховав по кишенях. Зараз навколо вдосталь голодних людей, краще не ризикувати.
Джамал кивнув на собаку.
— У нас зі Стрибуном за кілька днів літак, вирушаємо в нове життя, — він говорив про Чорнотопію, країну, відведену спеціально для всіх, у кого переважає субсахарська ДНК. Сказав: — Це був цікавий експеримент, але він закінчився.
Він мав на увазі спільне життя білих і темношкірих людей, усю суть сполучених штатів, зрозумів Нік.
Джамал запитав:
— Ти у школі читав книжку «Грона гніву»? — з огидою похитав головою. — Люди там бігають сюди-туди. Постійно мелять щось про те, що треба нанести удар у відповідь, щоб виправити систему. Але вони ніколи нічого не роблять, тільки копають рови за п’ять центів і народжують мертвих дітей, — Джамал сплюнув на землю. — Та книжка — повна хрінь.
Нік тримав одну руку в кишені, торкався своєї неочікуваної вдачі.
— Так, ми читали.
Джамал запитав:
— Як думаєш, у чому був сенс читати про тих нездар? — він обернувся до собаки, ніби запитуючи його: — Ти коли-небудь замислювався, чого насправді та книжка нас навчає? — Нікові він подав свою синьо-чорну книжку. — Талбот каже, що нормально вбивати себе наркотиками. Але він каже, що немає більшої честі в житті, ніж убити своїх гнобителів, — великий діамант зблиснув у одній з його мочок.
141
Ідеться про вікодин — сильне знеболювальне на основі опіоїда гідрокодону і парацетамолу.