Тоді як білий чоловік до того, як полюбити, мусить побачити, що новонароджений — це здорове факсиміле його самого. Бо білі чоловіки завжди в такій облозі, оточені зіпсованими ідеями та принизливими зусиллями нижчих рас, що білий чоловік мусить бути впевненим, що його нащадок буде йому вірним союзником.
У славному новому світі, запевнив її Чарлі, усі діти матимуть цінність. Навіть гомосексуальна дитина — цінна. Як тільки вона досягне віку проголошення, її зможуть обміняти на невинного гетеросексуального хлопчика чи дівчинку, яких помилково виховали в неволі геї чи лесбійки.
Поки менестрелі вигравали їм серенади на лірах і трубах у полях, повних маргариток, Чарлі зачитував їй уголос із книги Талбота:
Лише Бог може створити щось нове. Ми можемо тільки наслідувати шаблони, визначати небачене і поєднувати речі, щоб створювати незначні різновиди.
Він читав:
Виправний день спричинило завершення завершення.
Згідно з Талботом, технології та моральність створили середовище, де ніщо, окрім смерті, нічого не вирішує. Ворожнечі вічно живуть в Інтернеті. Ніхто не може втекти від свого минулого. Ніщо не забуто. Але навпаки, чоловіки пристосовані та звиклі сприймати сором і приниження як скороминущу перешкоду. Жодна публічна особа, яка будь-яким чином виявилася дегенеративною, не уникає уваги суспільства надовго. У завершенні не було завершення. Виправний день виник, щоб вирішити те, що нічого не вирішувалося.
По радіо Талбот зачитував новини: «Об’єднана рада родів повідомляє, що тіло президента колишніх сполучених штатів не знайшли. Він зник ще з часу Виправного дня, і чиновники розглядають можливість, що він покинув будівлю уряду з допомогою агентів зовнішніх сил».
«Речники родів повідомляють про вибух бомби на переповненій людьми вулиці в етнічній державі білих… у Чорнотопії… у Гомії… і двоє людей… шестеро людей… вісімнадцятеро людей вважаються загиблими в результаті вибуху».
«Терористи у змові з колишнім президентом взяли відповідальність за газову атаку… підпал… саботаж… Громадяни, що володіють інформацією стосовно цих злочинів, повинні негайно повідомити представникам роду».
Як передбачала синьо-чорна книжка:
У час найбільшої моральної та етнічної кризи люди стануть на бік тих шляхетних лідерів, у яких буде найбільше зброї.
Як пророкував Талбот, вступила у дію певна форма стокгольмського синдрому. Люди приймали нових лідерів, тому що хотіли мати якихось лідерів, а колишні загинули. Такі нюанси, як те, хто керуватиме країною, стали другорядними порівняно зі щоденними викликами їхніх життів. Такими як забезпечення дітей, наприклад. Чи завершення роботи або навчання. Чи пошук пари. Ці люди, на яких найбільше би вплинула нависла війна, відчували полегшення. Громадяни звикли пристосовуватися до вимог влади. Конкретна суть влади не відігравала істотної ролі.
Природно, що багато хто образився на те, яких жорстоких заходів було вжито, але не настільки, щоб захотіти віддати власне життя на знак протесту. Мертві залишилися мертвими.
Кожна особа була обдарована грудкою інтелекту. Кожна грудка бачиться і ділиться з іншими. Як пише Талбот, наші душі тримаються за тіла так само, як люди, що не вміють плавати, тримаються за краєчок басейну.
Літаки перетинали небо. Кожен завантажений літак переносив людей на відповідну територію. Молоді тішилися, що беруть участь у найбільшому соціальному вдосконаленні в сучасній історії. Старші переможені. Усі речі були спаковані й відправлені. Ті, хто здав своє майно, лізли в Інтернет і вибирали доступний будинок за такою ж ціною серед тих, які конфіскували в інших людей, що переселилися. В аеропортах сім’ї не відпускали далеко дітей і вивчали фотографії на телефонах, відеотури по будинках, фермах і квартирах, які вже вибрали.
Назвати це соціальним експериментом було неправильно. Він не мав права провалитися. Його організатори мусять зробити його успішним.
Через століття після опівночі Смакота зі своїм чоловіком стояли в обіймах після подружньої зустрічі в туалетній кабінці автобусної станції.
— Вони називають Джарвіса «дядьком Томом з Фінляндії»[167], — сказав Джентрі.
Смакота запитала:
— Що це означає?
Джентрі знизав плечима і похитав головою.
— Щось ніби про те, що він дуже мускулистий, — сказав він. — Це не комплімент. — Він дуже довго дивився вниз, роздивляючись гидоту на підлозі туалетної кабінки. Він запитав: — То не перкоцет?
Смакота хотіла запитати, чи вони з Джарвісом трахалися. Чоловіки, вони такі, що й драговину виїбуть. Та вона не хотіла почути неправильну відповідь, тому мовчала.
167
Мається на увазі дядько Том з роману Г. Бічер-Стоу «Хатина дядька Тома» (старий благородний раб, що шляхетно обстоює свої погляди) і фінський художник Tom of Finland, відомий своїми гомоеротичними роботами.