— Принаймні ти не апарат для народження дітей якогось вождя.
Малоймовірно, що вона стане дружиною вождя, не з її обпаленим на сонці обличчям і коротким волоссям. Ще одна причина, чому він здається на утримання й експорт. Якщо рівний обмін недоступний, територія, що приймає, мусить сплатити більше півмільйона талботів компенсації. Ґевіновим батькам гроші згодяться. Навіть Шарм це знає. Вони зможуть купити якесь підприємство, якусь невелику ферму, вирощувати кукурудзу, розводити тварин, мати всі продукти, необхідні, щоб бути самодостатніми в новій економіці. Інакше стануть, як усі їхні знайомі колишні білі комірці, колишні айтішники, колишні папірцеві професіонали. Щоб вижити, їм доведеться стати кріпаками у місцевого вождя.
Інші можуть втекти за кордон. Чи вдихнути смерть із вихлопної труби в зачиненому гаражі. Та, якщо трохи потерпіти, Ґевін припускав, що все може закінчитися безпрограшно. Він пристосується в Гомії, а його родина отримає засоби для існування і свободу.
Сестра вклякла біля ліжка і полізла під низ, витягнула тенісні кросівки і лофери. Пару кожного взуття вона вклала в поліетиленовий пакет для покупок і вмостила у валізі біля складеної пари бриджів, які вона вибрала. Ґевін ненавидів бриджі. Вони лежали на камуфляжних штанах, які вона порекомендувала, оскільки на них ніколи не видно плям. Між одягом Шарм затиснула пластиковий контейнер із зубною щіткою, бритвою, зубною пастою і гребінцем. Сорочка «Сенд», прекрасна і непрактична, лежала у всій своїй клітчастій оранжевій красі на ліжку, куди вона її перенесла.
Те, що його сестра сказала далі, він не зрозумів.
— Питаю, — повторила вона, — чи ти чув про того хлопця, Волтера?
Ґевін довго оглядав кімнату, востаннє.
— Якого Волтера?
Шарм швидко відповіла:
— Того, що зустрічався з Шастою з універу.
Він похитав головою.
— А що?
Сестра подивилася на вільне місце у валізі. Вона витягнула з верхньої полиці шафи важкий шерстяний светр і легший бавовняний. Скрутила їх і спакувала. В комоді знову проігнорувала стилізовані мікрофіброві голодупі суспензорії[174] від «Ендрю Кристіан» на користь його старих-добрих тісних білих плавок. Вона скрутила пару мішкуватих шнурованих шортів, які, за її словами, можуть служити заодно і для купання.
Щось запитала.
Ґевін перепитав:
— Що-що?
М’яко, так ніби він збирається лише в якийсь літній табір до кінця життя, сестра запитала:
— Сумуватимеш за мною?
Він сказав собі, що там, у його майбутньому, будуть кращий одяг і все краще за будь-що з того, що він змушений покинути. Одяг і достатньо любові. Він навіть на мить не задумається про той жалюгідний гардероб, який купив за гроші з підстригання газонів чи вигулювання собак. Там, десь там, є любов, яка змусить його забути про сестру і біологічних батьків.
Спакувавши валізу, Шарм озвалася:
— Не турбуйся. Буде весело, — і додала: — Хтозна? — але то вимовив лише її рот.
Ґевін зиркнув на неї в дзеркалі над комодом. Поки стояв спиною, вона потай підняла гарну сорочку в помаранчеву клітинку і запхала її під усі ті практичні довготривалі джинси і парусини. Закрила валізу і застебнула.
Поки домоправителька закручувала пасма волосся в тісні завитки, міс Жозефіна схилилася над розкритою книжкою. У неї на колінах лежав важкий, закаляний мухами примірник «Звіяних вітром», очі пробігали діалогом, написаним Марґарет Мітчелл, а губи міс Жозефіни безгучно відтворювали діалектну говірку. Губи пекли, коли вона прикладала до них жорсткі крупиці кам’яної солі. Губи пекли і розпухали, доки не почали тріскати й вона відчула смак крові й солі на язику.
На туалетному столику лежали протези. Зуби майже світилися шарами перламутрово-білого лаку для нігтів. У темряві, цілковитій темряві, вони світитимуться завдяки фосфоресцентним фарбам, які міс Жо додала до лаку.
Вона дивилася на відображення в дзеркалі за книгою, і їй воно подобалося. Метоксален, як той, яким скористався Джон Ґриффін, коли писав «Чорні, як я», працював чарівно. Подіяв так само, як і на того Сприґла, репортера, що прийняв масивні дози препарату в 1948 році й поїздив Сходом, щоб написати книжку «На землі Джима Кроу». Щоб не відставати, репортерка Ґрейс Гелсел зробила собі блекфейс і в 1969-му написала власну книжку «Посестра». Допитливі американські репортери завжди розфарбовувалися чорним і писали про свої навіжені пригоди.
І зовсім не вони це вигадали. Ел Джонсон у 1927 році. Фрімен Ґозден і Чарлз Коррел у ролях Емоса й Енді в 1928-му. Джуді Ґарланд ще у 1938-му в «Усім співати», а тоді знову Майкі Руні в 1941-му для «Крихітки на Бродвеї». Усе, що було потрібно, це тридцять міліграм метоксалену, а тоді — якийсь час на сонці. Навіть зараз ультрафіолетове світло осявало міс Жо з кожного з кількох можливих кутів, рівномірно потрапляючи на її голі руки, ноги, шию та обличчя, поки вона елегантно пітніла у своїй мереживній нічній сорочці.