У небі, просто над їхніми головами, клин аеробусів ескортував останніх представників азійського генотипу назад на їхній рідний континент. Шаста з розпачем спостерігала за їхнім польотом. Білія вибрала геґґіс[177] замість юй-сян-жоу-си[178].
Чарлі продовжив свій німий огляд полів. Приголомшливі насадження кольрабі лежали нижче. Складний порядок посадки карликових соняшників наче змушував їх повертати кошлаті голови за рухом сонця. Намагаючись поділитися своїм захопленням від щедроти поживного урожаю, Шаста продовжувала дивитися. І лише тоді дійшло до неї, що насправді відбувається. Прибуття її в цю точку в цю конкретну мить було невипадкове.
Пливло сонце блакитним білійським небом, і кожен соняшник повертав до нього своє яскраве оранжеве обличчя. Ніби натовп на стадіоні, що рухався в ідеальний унісон, щоб виконати «хвилю», ряди соняшників поступово обернулися до Шасти. Дивлячись понад тисячами вагітних робітниць, понад дозрілими кольрабі, вона розпізнала таємницю цієї ж миті.
Погляд на Чарлі підтвердив її підозру. Ледь помітна усмішка грала на його вустах.
Там, куди падав його погляд, поступова помаранчева тінь сформувала певний узір. На фоні світлішого, лаймово-зеленого кольору решти рослин соняшники почали складатись у слова.
Виведені на милю відкритого простору, читабельні лише з цієї підвищеної точки, рослини повернулися в їхній бік, і з’явився напис: «Чарлі (форма серця) Шасту».
Що б то не ввійшло в кімнату, його шкіра блистіла. Створіння мерехтіло туманними хвилями запаху, такого, ніби тут розкрили всі кокоси світу. Смородом незчисленних пінаколад. Заґудзовані обрізки червоної бандани збирали жорстке волосся у випадкові грудки, але маса масних кучерів стирчала з голови так густо, що волосся випинало його вуха сильно вперед, і кожне нагадувало ручку глечика.
Босі ноги зачовгали у вітальню. Вони стрибали й підскакували. Що б то не наближалося до Джамала, воно йшло розмашистим кроком.
Конопляна мотузка підтримувала пожмутовані штани, а розідрані холоші волочилися по підлозі. Воно просунулося через вітальню смиканими кроками, розмахуючи руками в подертих рукавах сорочки і витягуючи плісировану індичу шию, витріщаючись на меблі й картини. Таким способом воно перетнуло перський килим, вирячуючи очі й прицмокуючи роз’ятреними губами.
— Падуньку, — скрикнуло воно, — та мис Жузафіна нич не пузвулєла мині ду хати туво вхудити!
Мара підняла лікті на рівні плечей, демонструючи вимазані білі рукавички на скрючених пальцях. З кожним кроком вона так високо і так швидко смикала колінами, ніби брела через клей. Спазм м’язів, здавалося, охопив її обличчя, від чого очі вирячувалися настільки, що навколо кожної райдужки виднілося широке більмо. Ті очі крутилися в усіх напрямках, поки рот позіхав, демонструючи яскраві зуби, підборіддя хилиталося збоку набік, в одну мить випиналося вперед, щоб у наступну вже втопитися десь глибоко в шиї.
Босі ступні, сухорляві ноги, що виднілися крізь розриви в штанах, шия і обличчя істоти, все це — вугільно-чорне.
Поки створіння підстрибом ішло вперед, Арабелла спостерігала за цим, стоячи біля дверей.
— Містере Джамал, — сказала вона, не дивлячись йому в очі, — це Барнабас. — Вона важко зітхнула.
Засмальцьована рукавичка кинулася на нього. Розпухлими потрісканими губами створіння Барнабас проспівало:
— Йа дужи радиі, шо си з вами зустріу, мошьпане Дж’мал! Ви си не придставлієте, якиі радиі! Та мис Жузафина, то була д’яволиці, а не жинка!
Джамал обмінявся поглядами з домоправителькою. Арабелла стенула плечима. Вона підняла руку і мляво роздивилася свої нігті.
Чорний, як нафта, чорніший, ніж те, що люди називають синяво-чорним, цей Барнабас продовжував моторно гарцювати в центрі кімнати.
— Та, та д’яволиці міс Жузафина, вуна ми майжи все житє на стриху диржіла!
Джамал із труднощами пробирався крізь його дикцію а-ля Батерфлай Мак-Квін[179]. Він чекав якихось пояснень, хоч якоїсь підказки від домоправительки, але вона сховала обличчя в долонях, щоб стримати сміх. Зрозуміло, чим би не був цей недоумкуватий ґоллівоґ[180], Джамала не розігрують. Він із неохотою перевів погляд на ходячий абсурд із верткою головою і тремтливими стегнами.
177
178
179
Butterfly McQueen (1911–1995) — темношкіра американська актриса, яка зіграла служницю Пріссі у фільмі «Звіяні вітром» (1939).