– Я не знав, – мовив Калґарі.
– То не тикайте мені «рідна мати» та «рідний брат»! Джеко був негідником!
– Але не вбивцею, – додав Калґарі.
Він наголосив на цьому. Мікі зиркнув на нього й кивнув.
– Гаразд. Це ваші слова… І ви наполягаєте на цьому. Джеко не вбивав її. Чудово. Хто ж її вбив? Ви про це не думали? То подумайте зараз. Подумайте про це… і тоді почнете розуміти, що ви з нами всіма робите.
Він розвернувся та швидко вийшов із кімнати.
Розділ четвертий
Калґарі винувато мовив:
– Містере Маршалл, дуже люб’язно з вашого боку погодитися зустрітися зі мною знову.
– Нічого, – відповів юрист.
– Як вам відомо, я поїхав у Сонячний Ріг і зустрівся з родиною Джека Арґайла.
– Так.
– То, сподіваюся, ви хочете почути про цей візит?
– Так, містере Калґарі. Саме так.
– Мабуть, вам складно зрозуміти, чому я знову прийшов до вас… Бачте, все склалося не так, як я очікував.
– Так, – проказав юрист. – Можливо, так.
Його голос був, як і завжди, сухим і неемоційним, але щось у ньому заохочувало Артура Калґарі продовжувати.
– Бачте, – продовжив Калґарі, – я гадав, що на цьому історія завершиться. Я був готовим до певного, так би мовити, природного обурення з їхнього боку. Хоча мій струс можна визначити як волю Божу, їхню точку зору можливо пробачити. Я, крім усього, мав надію, що це компенсує вдячність, яку вони відчуватимуть через повернення Джекові Арґайлові його доброго імені. Це не так.
– Розумію.
– Можливо, містере Маршалл, ви передбачили, що станеться? Пам’ятаю, коли я був тут раніше, ваш підхід мене здивував. Ви очікували на ставлення, з яким я стикнувся?
– Докторе Калґарі, ви ще не розповіли мені, як до цього поставилися.
Артур Калґарі підсунув стілець ближче.
– Я думав, що щось закінчую, змінюю, скажімо, закінчення написаного розділу. Проте мене змусили відчути, мене змусили побачити, що замість закінчення розділу я його почав. Почав щось зовсім нове. Як на вас, я чітко окреслив ситуацію?
Містер Маршалл повільно кивнув.
– Так, – погодився він, – можна й так сказати. Я таки вважав (і визнаю це), що ви не усвідомлювали всіх наслідків. Однак інакше й бути не могло, бо, звісно, ви не знали передісторії та окремих фактів, крім тих, які зазначено в судових звітах.
– Ні. Тепер я це розумію. Аж надто чітко. – Він підвищив голос і збуджено продовжив. – Вони відчували не полегшення, не вдячність. Це був страх. Страх того, що може відбутися. Правильно?
Маршалл обережно зауважив:
– Гадаю, ви цілком маєте рацію. Зауважте, я це говорю тільки з ваших слів.
– А якщо так, – правив своє Калґарі, – то я не можу повернутися на свою роботу, не виправивши можливе. Я все ще втягнутий у це. Я відповідальний за те, що життя цих усіх людей змінилося. Я не можу просто вмити руки.
Адвокат прокашлявся.
– Докторе Калґарі, це, мабуть, досить дивна позиція…
– Я так не вважаю. Треба брати відповідальність за свої вчинки, і не лише за вчинки, а й за їхні наслідки. Два роки тому я підвіз молодого автостопера. Цим я дав початок певному потоку подій. Не думаю, що мені вдасться залишатися осторонь від цього.
Юрист усе ще хитав головою.
– Так, гаразд, – нетерпиливився Артур Калґарі. – Ви можете називати це дивацтвом, як хочете. Але мої почуття, моя совість усе ще із цим пов’язані. Моїм єдиним бажанням було виправити те, чому я не зміг запобігти. Я не виправив. Я ускладнив ситуацію для людей, які вже й так страждали. Однак я досі чітко не розумію чому.
– Так, – повільно протягнув Маршалл, – ви й не змогли б зрозуміти. Останні півтора року ви були відірвані від цивілізації. Ви не читали щоденних газет, які містили багато інформації про цю сім’ю. Можливо, ви й так не читали б цього, та однаково почули б про них. Факти дуже прості, докторе Калґарі. Їх не засекречено. Свого часу опубліковано. Усе зводиться до простого запитання. Якщо Джек Арґайл не скоював злочину (а за вашими словами, він не міг), то хто це зробив? Це повертає нас до обставин, за яких скоїли злочин. Це трапилося між сьомою та сьомою тридцять вечора дев’ятого листопада в будинку, де покійна перебувала в оточенні лише членів її сім’ї та близьких. Будинок було надійно замкнено, віконниці зачинено, а того, хто прийшов із вулиці, мала впустити місіс Арґайл, або він міг відімкнути двері власним ключем. Тобто це був хтось їй знайомий. У певному сенсі це нагадує справу Борденів у Америці, в якій одного недільного ранку містера Бордена з дружиною вбили сокирою: ніхто нічого не чув у будинку і нікого не бачив біля будинку. Тепер ви зрозуміли, докторе Калґарі, чому членів сім’ї, як ви сказали, радше стурбувала, а не заспокоїла принесена вами новина?