– Мені теж, – щиро зізнався Калґарі. – Але це означає, що я мушу спробувати. Саме тому я прийшов до вас. Я хочу… Думаю, я маю право знати передісторію.
– Ну, – почав містер Маршалл трохи жвавішим тоном, – тут немає ніякої таємниці. Розповім будь-які цікаві вам факти. Та нічого більше. Я ніколи не був у тісних стосунках із тією сім’єю. Наша компанія працювала на місіс Арґайл упродовж багатьох років. Ми співпрацювали з нею щодо створення різних трастових компаній і впорядковували юридичні справи. Я добре знав місіс Арґайл, а також її чоловіка. Про атмосферу Сонячного Рогу, темперамент і характер людей, що мешкають там, мені, так би мовити, відомо з других уст – від самої місіс Арґайл.
– Я все це розумію, – погодився Калґарі. – Але мушу звідкись почати. Я знаю, що діти не її. Їх усиновили?
– Так. Місіс Арґайл, уроджена Рейчел Констам, була єдиною донькою Рудольфа Констама, великого багатія. Її мати була американкою, теж дуже заможною жінкою. Рудольф Констам цікавився філантропією та прищеплював дочці інтерес до благодійництва. Він із дружиною загинув у автокатастрофі, й Рейчел скористалася величезним багатством, успадкованим від своїх батька й матері, скажімо умовно, для благодійних проектів. Вона особисто цікавилася благодійністю і організовувала заклади для дітей-сиріт. Під час роботи над цим вона зустріла Лео Арґайла, викладача з Оксфорду, дуже зацікавленого економічними та соціальними реформами. Щоб зрозуміти місіс Арґайл, ви повинні усвідомити, що велика трагедія її життя полягала в неможливості мати дітей. Як це трапляється з багатьма жінками, ця проблема поступово затінила все її життя. Коли після візитів до різних фахівців стало зрозуміло, що надії на те, що вона буде матір’ю, немає, їй довелося шукати якогось полегшення. Вона вдочерила першу дитину з нетрів Нью-Йорка – тепер це міс Дюррант. Місіс Арґайл майже цілком присвятила своє життя благодійним організаціям, пов’язаним із дітьми. На початку війни, 1939 року, під егідою Міністерства охорони здоров’я вона заснувала свого роду воєнний дитячий будинок у придбаному помешканні, яке ви відвідали – у Сонячному Розі.
– Тоді його називали Зміїний Ріг.
– Так. Так, гадаю, це оригінальна назва. І, можливо, більш доречна, ніж вибрана нею – Сонячний Ріг. На 1940 рік там перебувало дванадцятеро-шістнадцятеро дітей, переважно таких, хто до того мав незадовільних опікунів або кого не змогли евакуювати разом із сім’єю. Для цих дітей робили все. Їм дали розкішний будинок. Я відмовляв її, вказуючи, що після кількох років війни дітям буде важко повернутися додому із таких прекрасних умов. Вона не звертала на мене уваги. Вона була надзвичайно прив’язана до дітей і зрештою вирішила залишити кількох дітей із незадовільними домашніми умовами та сиріт у своїй сім’ї. Як наслідок – п’ятеро дітей. Мері, тепер дружина Філіпа Дюрранта, Майкл, який працює в Драймуті, напівкровка Тіна, Естер і, звісно, Джеко. Вони зростали, маючи Арґайлів за батька та матір. Вони отримали найкращу освіту, яку можливо купити за гроші. Якщо оточення хоча б щось важило, вони могли б далеко піти. У них, зрозуміло, були всі умови. Джек, чи Джеко, як його називали, завжди встрявав у халепи. Він украв гроші в школі та мусив звідти піти. В університеті він знайшов на свою голову проблеми вже на першому курсі. Двічі був на волосину від ув’язнення. Завжди виявляв неконтрольований норов. Одначе вам, напевно, все це вже відомо. Двічі незаконно привласнені ним гроші Арґайли компенсували своїми. Двічі йому давали гроші на нову справу. Двічі він збанкрутував. Після його смерті допомогу виплатили й досі сплачують його вдові.
Калґарі здивовано нахилився вперед.
– Його вдові? Мені не говорили, що він був одруженим.
– Як я так? – Адвокат роздратовано клацнув пальцями. – Це мій огріх. Звісно ж, я забув, що ви не читали тогочасних газет. Показово, що ніхто з Арґайлів не знав, що він був одруженим. Невдовзі після його арешту дружина Джеко прибула в Сонячний Ріг у великому розпачі. Містер Арґайл дуже добре до неї поставився. То була молода жінка, яка працювала в Драймуті, в Пале-де-Данс, партнеркою з танців. Напевно, я забув розповісти вам про це, тому що через кілька тижнів після смерті Джека вона знову вийшла заміж. Нинішній її чоловік, якщо не помиляюся, електрик у Драймуті.
– Я мушу зустрітися з нею, – мовив Калґарі та з докором додав: – Вона перша людина, з якою я мав зустрітися.
– Звісно, звісно. Я дам вам адресу. І сам не знаю, чому я не згадав про це, коли ви приходили до мене вперше.
Калґарі мовчав.
– Вона була таким… незначним фактором, – пояснив, немов перепрошуючи, юрист. – Навіть газети не здіймали щодо цього галасу: вона ніколи не відвідувала свого чоловіка у в’язниці й надалі не виявляла до нього жодного інтересу.