Калґарі виринув із глибокої задуми. Тепер він запитав:
– Ви можете точно мені сказати, хто був у будинку у вечір убивства місіс Арґайл?
Маршалл кинув на нього швидкий погляд.
– Лео Арґайл, звісно, і наймолодша дочка Естер. Мері Дюррант і її чоловік-інвалід завітали в гості. Крім того, Кірстен Ліндстром, яку ви, ймовірно, зустрічали, – шведська кваліфікована медсестра і масажистка, яка спочатку приїхала допомагати місіс Арґайл із воєнним дитячим притулком і залишилася назавжди. Майкла та Тіни не було – Майкл продає автомобілі в Драймуті, а Тіна проживає в Редміні, де працює в бібліотеці графства.
Маршалл передихнув.
– Там була також міс Вон, секретарка містера Арґайла. Та вона пішла до того, як знайшли тіло.
– Я теж її зустрічав. Схоже, вона надто прив’язана до містера Арґайла.
– Так, справді. Гадаю, незабаром оголосять про їхні заручини.
– О-о!
– Він був дуже самотнім після смерті дружини, – вставив адвокат дещо несхвальним тоном.
– Так, розумію, – погодився Калґарі, а тоді поцікавився: – Містере Маршалл, а як щодо мотиву?
– Мій любий докторе Калґарі, я не можу висловлювати свої здогадки.
– Думаю, можете. Ви самі говорили, що всі факти очевидні.
– Ніхто не мав прямої грошової вигоди. Місіс Арґайл вступила в низку незалежних трастів, схеми яких тепер поширені. Ці трасти діяли на користь усіх дітей. Трастами керували троє розпорядників – я, Лео Арґайл і американський адвокат, далекий родич місіс Арґайл. Розпорядники керують величезною сумою, що підлягає розподілу, внаслідок якого найбільшу частку отримує той бенефіціар, який найбільше цього потребує.
– А як щодо містера Арґайла? Він мав фінансову вигоду від смерті своєї дружини?
– Нічого особливого. Більшу частину її активів, як я вже сказав, вкладено в трасти. Вона призначила йому залишки майна, проте сума там зовсім незначна.
– А міс Ліндстром?
– Кілька років тому місіс Арґайл виділила їй дуже пристойну щорічну ренту. – Маршалл із роздратуванням додав: – Мотив? Я не бачу навіть натяку на мотив. Принаймні це не фінансовий мотив.
– А в емоційній сфері? Можливо, виникали якісь суперечки?
– Боюся, що тут я вам не допоможу, – категорично запевнив Маршалл. – Свідком їхнього сімейного життя я не був.
– А хто допоміг би мені?
Маршалл якусь мить розмірковував. Тоді якось неохоче мовив:
– Варто зустрітися із місцевим лікарем. Доктор… е-е-е, здається… Макмастер. Уже на пенсії, та живе по сусідству. Він був фельдшером у притулку, тож мусить багато знати про життя в Сонячному Розі. А от чи вдасться переконати його розповісти вам хоч щось – це вже ваша справа. Гадаю, якщо він захоче, це може бути корисним. Хоча – даруйте мені мої слова – ви думаєте, що зможете здійснити те, що поліція зробить набагато простіше?
– Не знаю, – відповів Калґарі. – Напевно, ні. Проте я знаю, що треба спробувати. Так, я мушу спробувати.
Розділ п’ятий
Брови старшого констебля повільно поповзли чолом вгору, безуспішно намагаючись дотягтися до сивого волосся на його лисіючій голові. Він закотив очі на стелю, потім глянув на папери на своєму столі.
– Це в голові не вкладається! – обурився він.
Молодий чоловік, чиєю роботою було давати правильні відповіді старшому констеблю, відкарбував:
– Так, сер.
– От кашу заварили, – пробурчав майор Фінні. Він постукав пальцями по столу й запитав: – Г’юїш тут?
– Так, сер, комісар Г’юїш прибув хвилин зо п’ять тому.
– Добре, – сказав майор. – Запроси його сюди, гаразд?
Комісар Г’юїш – високий чоловік сумного вигляду – мав таку меланхолічну ауру, що ніхто й ніколи не повірив би, що він – душа дитячих вечірок, сипле жартами та на втіху маленьким хлопчикам витягує монетки з їхніх вух.
Старший констебль привітався:
– Доброго ранку, Г’юїше, наварили ми тут каші. Що ви про це думаєте?
Комісар Г’юїш важко видихнув і сів на вказаний йому стілець.
– Здається, два роки тому ми помилилися, – резюмував він. – Той хлопець… як там його ім’я…
Старший констебль зашурхотів паперами.
– Калорі… ні, Калґарі. Якийсь професор. Неуважний чолов’яга, напевно? Такі люди часто не звертають увагу на час і все таке?
Можливо, у його голосі й відчувалося прохання, але Г’юїш на це не зреагував.