Він подивився на воду невидющими очима (то було тільки вчора?), а потім знову глянув на чоловіка за столом навпроти нього. У тих вдумливих очах було щось, чого не міг зрозуміти. Потайливість, щось, про що думалося, та що не викривалося…
– Вочевидь, – осягнув він, – вони навчилися ніколи не виказувати свої думки.
Уся ця історія, як добре помізкувати, і справді жахлива. Він мусив зробити те, що мало бути зробленим, а потім забути це!
Згадавши вчорашню розмову, він спохмурнів. Гарний, тихий, байдужий голос мовив:
– Докторе Калґарі, ви абсолютно певні того, що хочете зробити?
Схвильовано на те відповів:
– Що ще я можу зробити? Гадаю, ви й самі це розумієте? Ви ж згодні зі мною? Я не можу від цього втікати.
Одначе він не зрозумів відчуженого виразу сірих очей, та й відповідь його трохи збентежила.
– Треба уважно вивчити питання, розглянути всі аспекти.
– Із точки зору справедливості можливий тільки один аспект.
Він говорив пристрасно, подумки визнаючи це ницою спробою «не дати ходу» справі.
– У певному сенсі я згоден. Але тут дещо більше. Більше за, скажімо, справедливість.
– Я не згоден. Треба подумати про родину.
Співрозмовник швидко підтакнув:
– Безумовно, так. Саме так. Про них я і говорив.
Калґарі це здавалося нісенітницею! Бо коли думаєш про них…
Тоді інший чоловік тим самим приємним голосом підсумував:
– Усе цілком залежить від вас, докторе Калґарі.
– Що ж, робіть, як вважаєте правильним.
Човен пристав до берега. Рубікон перейдено.
Із м’яким акцентом, властивим західним графствам, озвався поромник:
– Чотири пенси, сер. Чи ви повернетеся?
– Ні, – відповів Калґарі. – Не повернуся. (Якими пророчими були ці слова!)
Він розрахувався, а потім запитав:
– Ви часом не знаєте будинку із назвою Сонячний Ріг?
Старий одразу ж пожвавився. У його очах спалахнули вогники цікавості.
– Чому ж, знаю. Он там, праворуч від вас, проступає за деревами. Підніміться вздовж пагорба та зверніть праворуч, а потім новою дорогою повз забудови. Цей будинок аж наприкінці.
– Дякую.
– Ви сказали Сонячний Ріг? Де місіс Арґайл…
– Так, так… – перервав його Калґарі. Він не хотів це обговорювати. – Сонячний Ріг.
Ледача й досить особлива посмішка викривила губи поромника, раптом роблячи його схожим на древнього хитрого фавна.
– То вона називала так той будинок під час війни. Це був новий будинок, щойно зведений, і ще не мав назви. Але земля, на якій він стояв, лісовий виступ – Гадючий Ріг, отак! Але Гадючий Ріг не подобався їй, не для назви будинку. Сонячний Ріг – от як назвала. А ми всі тут називаємо його Гадючий Ріг.
Калґарі швидко подякував, попрощався і почав підніматися пагорбом. І хоч здавалося, що нікого немає, він відчував, як на нього зиркають із вікон невидимі очі тих, хто добре знає, куди він іде, хто перемовляється поміж себе: «Він іде до Гадючого Рогу…»
Гадючий Ріг. Якою слушною була ця назва!
Він швидко опанував свої думки. Треба зібратися і зосередитися на тому, що він мусить сказати…
II
Калґарі підійшов до кінця нової дороги, з гарними будинками по обидва боки, до кожного з яких прилягав невеликий садочок, площею одна восьма акра, де росли альпійські рослини, хризантеми, троянди, шавлії, герані – залежно від уподобань власників.
Наприкінці дороги була брама з написом готичними літерами «СОНЯЧНИЙ РІГ». Він відчинив її та попрямував коротким заїздом. Перед ним стояв будинок – сучасний, міцний, безликий будинок із похилим дахом і верандою. Він міг стояти в будь-якому пристойному передмісті чи житловому мікрорайоні. На думку Калґарі, будинок не відповідав панорамі. Бо панорама вражала. Річка в цьому місці різко вигиналася, майже розвертаючись у протилежний бік (на іншому її березі височіли вкриті лісом пагорби), а вище за течією ліворуч знову повертала, звіддаля відкриваючи огляду луки та сади.