Калґарі якусь мить милувався річкою. «Тут годилося б звести замок, – міркував він, – неймовірний, смішний казковий замок! Такі, які роблять із пряників і покривають глазур’ю». Натомість тут був гарний смак, поміркованість, стриманість, купа грошей і абсолютна відсутність уяви.
Звісно, Арґайлів у цьому не звинуватиш. Вони не будували будинок, а просто купили його. Одначе вони, хтось із них (місіс Арґайл?), його вибирали…
Він сказав собі: «Далі відкладати не можна…» – і натиснув на ґудзик електричного дзвінка біля дверей.
Стояв і чекав. Трохи почекавши задля годиться, натиснув дзвоник знову.
Кроків за дверима не почув – вони відчинилися раптово.
Здивований, відступив назад. Через розбуркану уяву йому здалося, що перед ним постала, перегородивши шлях, сама Трагедія. Молода особа, та в її юності була гіркота, що складала суть трагедії. «Трагічна Маска, – подумалось йому, – це завжди маска юності… Безпомічність, відчуття приреченості, наближення фатуму… з майбутнього…»
Опанувавши себе, спробував знайти пояснення своєму враженню. Ірландський тип: темно-сині очі, глибокі тіні довкола них, грива чорного волосся, похмурі риси обличчя…
Дівчина стояла – молода, насторожена й ворожа.
– Так? Що вам потрібно?
Він звично відповів.
– Містер Арґайл удома?
– Так. Але він нікого не приймає. Тобто людей, із якими він не знайомий. Він же з вами не знайомий, чи не так?
– Ні. Він мене не знає, але…
Вона почала зачиняти двері.
– Краще напишіть…
– Даруйте, але я справді хочу зустрітися з ним. Ви міс Арґайл?
Вона неохоче підтвердила.
– Я Естер Арґайл. Але мій батько нікого не приймає, принаймні без попередньої домовленості. Будь ласка, краще напишіть йому.
– Я прибув здалеку… – Дівчина лишалася байдужою.
– Усі так кажуть. Але я думала, що це нарешті закінчилося, – сказала вона звинувачувальним тоном. – Ви репортер?
– Ні, ні, нічого подібного.
Вона зненацька глянула на нього так, наче не повірила його словам.
– Ну то що ви хочете?
Позаду неї, в задній частині холу, він помітив інше обличчя. Непоказне, простакувате обличчя. Можна було б порівняти його з млинцем – обличчя жінки середнього віку, з кучерявим, жовтувато-сивим волоссям, закрученим аж на маківці. Вона вичікувала, як невсипущий дракон.
– Міс Арґайл, це щодо вашого брата.
Естер Арґайл глибоко вдихнула. Із сумнівом промовила:
– Майкла?
– Ні, Джека.
Вона спалахнула:
– Я так і знала! Я знала, що ви прийшли через Джеко! Чому ви не дасте нам спокою? Усе скінчено, досить! Навіщо це продовжувати?
– Ніколи не можна сказати напевне, що щось скінчено.
– Але це скінчилося! Джеко мертвий. Чому ви втручаєтесь? Усе скінчилося. Якщо ви не журналіст, то, мабуть, лікар, або психолог, або ще хтось такий. Будь ласка, йдіть собі. Не турбуйте мого батька. Він зайнятий.
Вона взялася зачиняти двері. Калґарі поквапливо зробив те, із чого мав почати: він видобув із кишені листа й вручив його дівчині.
– У мене лист від містера Маршалла.
Дівчина сторопіла. Її пальці непевно схопили конверт. Вона розгублено перепитала:
– Від містера Маршалла… з Лондона?
До неї підійшла та жінка середнього віку, що вичікувала в закутку холу. Підозріло глипнула на Калґарі, і йому згадалися іноземні жіночі монастирі. Звісно, це ж обличчя черниці! Бракує лише білосніжного чепчика, чи як там його називають, чорної чернечої ряси та вуалі. Це обличчя не споглядальниці, а келійниці, що підозріло визирає крізь ледь відхилені важкі двері, перед тим як неохоче дозволити вам увійти та провести до монастирської приймальні чи абатиси.
– Ви від містера Маршалла? – запитала вона.
І це пролунало достоту як звинувачення.
Естер усе ще дивилася на конверт. Потім, без жодного слова, повернулася та побігла сходами.
Калґарі залишився на порозі під звинувачувальним і підозріливим поглядом келійниці-дракона.
Він хотів щось сказати, але не спромігся нічого вигадати. Тож завбачливо мовчав.
Невдовзі пролунав голос Естер – холодний і відсторонений.
– Батько говорить, щоб він зайшов.
Її сторожовий пес дещо неохоче відступив, одначе вираз підозри на обличчі не змінив. Калґарі пройшов повз, поклав капелюх на стілець і піднявся сходами до Естер, яка чекала на нього.
Його вразила стерильна, немов у дорогому санаторії, чистота будинку.