Вона звернулася до Арґайла.
– Я йду. Щось ще…
Арґайл на мить завагався (Калґарі подумав, що він постійно вагається), а потім поклав руку на її плече й підштовхнув уперед.
– Сідай, Ґвендо, – звелів він. – Це… е-е-е… доктор Калґарі. Це міс Вон, яка… – і знову невпевнено замовк, – яка багато років працює в мене секретаркою. – Він додав: – Доктор Калґарі прийшов розповісти нам чи запитати щось про… Джеко…
– Розповісти вам щось, – утрутився Калґарі. – І хоч ви цього не усвідомлюєте, та мені стає все важче й важче зробити це.
На нього глянули здивовано всі, проте в очах Ґвенди він уловив щось схоже на спалах розуміння, немов вони на мить стали союзниками і ніби вона сказала: «Так, я знаю, як важко може бути з Арґайлами».
Ґвенда – гарна молода жінка (можливо, не така вже й молода – тридцять сім чи тридцять вісім). Повнувата, з темними волоссям та очима; пашить енергією та здоров’ям. Вочевидь, компетентна та розумна.
Із притаманним йому холодком у голосі Арґайл сказав:
– Я й не думав, що щось для вас ускладнюю, докторе Калґарі. Навіть не збирався. Якщо ви хочете перейти до суті…
– Так, я знаю. Вибачте, що висловився так. Але та впертість, з якою ви, та й ваша дочка, постійно підкреслюєте, що все пройшло, минуло, скінчилося. Нічого не скінчилося. Хтось колись говорив: «Нічого не скінчиться…»
– «…допоки все не скінчиться правильно», – завершила за нього міс Вон. – Кіплінґ.
Вона підбадьорливо кивнула йому, а він відчув до неї вдячність.
– Я перейду до суті, – продовжував Калґарі. – Коли ви почуєте те, про що я повинен розповісти, то зрозумієте моє… моє небажання. Ба більше, мій розпач. Спочатку я мушу повідомити дещо про себе. Я геофізик і нещодавно брав участь в експедиції на Антарктиду. Я повернувся до Англії лише кілька місяців тому.
– Експедиція Гайса Бентлі? – запитала Ґвенда.
Він обернувся до неї, знову почуваючи вдячність.
– Так. Це експедиція Гайса Бентлі. Я розповідаю вам це, щоб, виклавши окремі факти своєї біографії в минулому, пояснити, чому близько двох років я не відстежував поточні події.
Вона поквапилася допомогти йому:
– Ви маєте на увазі судовий процес по вбивству?
– Так, міс Вон, саме це я й маю на увазі.
Він повернувся до Арґайла.
– Перепрошую, коли я зараз завдаю вам болю, але треба звірити з вами певні дати та години. Дев’ятого листопада, позаторік, приблизно о шостій вечора, ваш син, Джек Арґайл (Джеко для вас), прийшов сюди поговорити зі своєю матір’ю, місіс Арґайл.
– Із моєю дружиною, так.
– Він сказав їй, що в нього проблеми, й узявся вимагати гроші. Таке вже траплялося…
– Багато разів, – зітхнув Лео.
– Місіс Арґайл відмовилася. Він заходився ображати її, погрожувати. Нарешті вибіг звідти, вигукуючи, що повернеться та що «їй все-таки доведеться дати йому грошенят». Він запитав: «Хочете, щоб я потрапив до в’язниці, так?», а вона відповіла: «Я вже майже вірю, що це для тебе найкраще».
Лео Арґайл неспокійно заворушився.
– Ми з дружиною обговорювали це. Ми були… дуже не задоволені хлопцем. Знову й знову нам доводилося рятувати його, допомагати починати все спочатку. Нам здалося, що шок тюремного ув’язнення… навчить його… – Його голос затих. – Але, будь ласка, продовжуйте.
Калґарі продовжив:
– Пізніше того вечора вашу дружину вбили. Нападник убив її ударом кочерги. На кочерзі були відбитки пальців вашого сина, а з шухляди письмового столу зникла велика сума грошей, яку ваша дружина поклала туди раніше. Поліція перехопила вашого сина в Драймуті. Гроші знайшли в нього, більшість у п’ятифунтових банкнотах. На одній із них було зазначено ім’я та адресу. І банк розпізнав її як одну з виплачених місіс Арґайл того ранку. Хлопця звинуватили, відбувся судовий розгляд. – Калґарі на мить замовк. – Вирок – умисне вбивство.
Нарешті воно вилетіло – фатальне слово. Убивство… Не гучне, а придушене; слово, поглинуте шторами, книгами, м’яким килимом… Слово приглушити можна було, та не вчинок…
– Містер Маршалл, адвокат захисту, натякнув мені, що ваш син під час арешту наполягав на своїй невинуватості, надто весело, якщо не зарозуміло. Він стверджував, що в нього неспростовне алібі на встановлений поліцією час убивства – між сьомою та сьомою тридцять вечора. Джек Арґайл стверджував, що на той час він діставався автостопом до Драймута, що його підібрала машина на головній дорозі з Редміна до Драймута, приблизно за милю звідти, саме перед сьомою вечора. Він не зауважив марки автомобіля (на той час уже стемніло), але то був чорний або темно-синій лімузин із водієм – чоловіком середнього віку. Для пошуку сліду автомобіля чи водія було зроблено все можливе, проте його свідчення так і не підтвердилися. Та й самі адвокати були переконані в тому, що всю історію поквапливо, але не надто розумно хлопець вигадав…