– Джеко був дуже харизматичним, – утрутилася Ґвенда. – Усі вважали його приємним. Одначе його норов шкодив його репутації. І, звісно, його непорядність, – у задумі додала вона. – Але люди якийсь час про це не здогадувалися.
Міс Ліндстром повернулася до неї.
– Не варто так про померлого.
Лео Арґайл озвався трохи роздратовано:
– Продовжуйте, докторе Калґарі. Чому досі ви не давали про себе знати?
– Так, – Естер немов не вистачало дихання, – чому ви залягли на дно з такою інформацією? Усі ці звернення у пресі, оголошення. Як ви можете бути таким егоїстичним, таким лихим…
– Естер… Естер, – батько зупинив її. – Доктор Калґарі ще не завершив своєї історії.
Калґарі повернувся просто до дівчини.
– Я добре розумію, що ви відчуваєте. Як і те, що відчуваю я, що завжди відчуватиму… – Він зібрався з духом і знову заговорив: – Продовжу свою історію. Того вечора на дорогах було повно машин. Уже давно минуло о пів на восьму, коли я висадив юнака, імені якого не знав, десь у Драймуті. Це, як я розумію, повністю знімає з нього всі підозри, оскільки поліція абсолютно впевнена, що злочин скоєно між сьомою та половиною восьмої.
– Так, – погодилась Естер. – Але ви…
– Будь ласка, майте терпіння. Аби краще пояснити вам, мушу розповісти передісторію. Я кілька днів проживав у Драймуті у квартирі друга. Друг, матрос, саме відбув у плавання. Він також позичив мені машину, яку тримав у приватному гаражі. Того дня, дев’ятого листопада, я повинен був повертатися до Лондона. Вирішив поїхати вечірнім потягом, а день провести зі старою нянею, яку дуже любила наша сім’я та яка мешкала в невеличкому будиночку в Полґарті, приблизно за сорок миль на захід від Драймута. Я здійснив задумане. Няня, хоч і дуже літня та схильна до маразму, впізнала мене, зраділа й розхвилювалася, тому що читала в газетах про мою, за її словами, «подорож на полюс».
Щоб не втомлювати її, я недовго там побув. Вирішив не їхати просто до Драймута дорогою вздовж узбережжя, якою приїхав, а попрямувати на північ, через Редмін, і відвідати старого каноніка Пісмарша, який тримав у своїй бібліотеці кілька дуже рідкісних книг, серед яких – давній трактат про судноплавство, з якого я хотів переписати уривок. Старий джентльмен не користується телефоном, вважаючи його інструментом диявола, як і радіо, телебачення, кіно, орган і реактивні літаки, тому я вирішив спробувати заскочити його вдома. Мені не пощастило. Віконниці стояли зачиненими, і його, вочевидь, не було. Я трохи почекав у соборі, потім рушив до Драймута головною дорогою, утворивши маршрутом трикутник. У мене було вдосталь часу, щоб узяти багаж із квартири, повернути машину в гараж і встигнути на потяг.
Дорогою, як уже згадував, я підібрав невідомого автостопера і, скинувши його в місті, діяв за своїм планом. Прибувши на станцію, я мав іще трохи часу, тому вийшов на головну вулицю купити цигарки. Коли перетинав дорогу, з-за рогу на великій швидкості вилетіла вантажівка та збила мене.
Як розповідали перехожі, я підвівся, мабуть, неушкодженим і поводився цілком нормально. Я сказав, що зі мною все гаразд, мені треба встигнути на потяг, і заквапився на станцію. Коли потяг прибув на Паддінґтонський вокзал, мене, непритомного, забрала швидка до лікарні, де мені діагностували струс мозку. Очевидно, такий запізнілий ефект не є незвичним.
Коли за кілька днів я отямився, то нічого не пам’ятав ні про наїзд, ні про те, що мав їхати до Лондона. Останнє, що пригадав, – те, як вирушив до старої няні в Полґарті. А далі – повна порожнеча. Мене запевнили, що таке трапляється часто. У мене не було підстав вважати, що ті години мого життя, які я не пам’ятав, важливі. Ні я, ні хтось інший і уявити не могли, що того вечора я їхав дорогою Редмін-Драймут.
Залишалося дуже мало часу до того, як я повинен був покинути Англію. У лікарні мене тримали в цілковитому спокої, без газет. Потім я поїхав просто в аеропорт, звідки полетів до Австралії, щоб приєднатися до експедиції. Були певні сумніви щодо того, чи достатньо здоровий, щоб їхати, та я їх подолав. Я надто поринув у свою підготовку й інші клопоти, щоб цікавитися новинами про вбивства. Крім того, після арешту ажіотаж трохи спав, а коли справа дійшла до суду, який описували докладно, я вже був на шляху до Антарктиди.
Він зробив паузу. Його слухали з особливою увагою.
– Десь місяць тому, одразу ж після мого повернення до Англії, я й зробив це відкриття. Мені знадобилися старі газети для пакування зразків. Власниця квартири принесла мені з котельні цілу купу. Розклавши їх на столі, я побачив знімок юнака, чиє обличчя здалося мені дуже знайомим. Я намагався згадати, де я його зустрічав і хто він. Це мені не вдалося, та все ж, дивна річ, я згадав, про що розмовляв із ним, – про вугрів. Його зацікавила та зачарувала сага їхнього життя. Але коли це було? І де? Я прочитав замітку й дізнався, що ім’я молодого чоловіка Джек Арґайл, що йому висунули звинувачення в убивстві, а він розповів поліції про те, як його підвозив чоловік у чорному лімузині.