– Як вам буде завгодно, – відповіла Кірсті.
Вона вийшла з кімнати.
– Сідайте, – запропонував Лео. Він вказав на крісло з іншого боку каміна, і Калґарі сів.
– Докторе Калґарі, ви пробачите мені, – запитав Лео, – коли зараз я скажу, що жалкую, що ви взагалі тут з’явилися.
– Це несправедливо, – палко запротестувала Естер. – Це жахливо несправедливо так говорити.
– Я знаю, що ви відчуваєте, – озвався Калґарі. – Думаю, на вашому місці я б почувався так само. Спочатку я теж жалкував про це, але, поміркувавши, зрозумів, що не міг би вчинити по-іншому.
Кірстен знову зайшла до кімнати.
– Мері вже йде, – повідомила вона.
Вони чекали в тиші, й незабаром до кімнати вступила Мері Дюррант. Калґарі подивився на неї з цікавістю: він бачив її вперше.
Вона мала спокійний і незворушний вигляд, охайно одягнена, із гладко зачесаним волоссям. Але її обличчя було маскою, без будь-якого виразу, неначе у сновиди.
Лео відрекомендував їх одне одному. Вона ледь хитнула головою.
– Місіс Дюррант, добре, що ви прийшли, – звернувся Калґарі. – Гадаю, вам варто почути те, що я скажу.
– Як вам буде завгодно, – відповіла Мері. – Але нічого з того, що ви чи хтось інший скаже, не поверне Філіпа.
Вона відступила подалі від них і сіла в крісло біля вікна. Калґарі роззирнувся.
– Спершу дозвольте сказати вам таке: коли я був тут уперше, коли я сказав вам, що можу повернути Джеко його добре ім’я, мене спантеличило, як ви сприйняли цю інформацію. Тепер я розумію чому. Та найбільше враження на мене справили слова цього дитяти, – він глянув на Естер, – коли я йшов від вас. Вона сказала, що важлива не так справедливість, як те, що станеться з невинуватими. У книзі Йова є фраза, що описує цю ситуацію. «Загибель невинних». Через мої слова ви страждаєте. Невинуваті не повинні страждати, не мусять страждати, і, щоб покласти край стражданням невинуватих, зараз я тут, щоб сказати те, що маю.
На мить він зупинився, проте всі німували. Тихим і педантичним голосом Артур Калґарі продовжував:
– Коли я прийшов сюди вперше, то, всупереч моїм очікуванням, я не приніс вам радості. Ви всі погодилися, що Джеко винен. Ви всі були, так би мовити, задоволені. Це було найкращим рішенням щодо вбивства місіс Арґайл.
– Це не надто різко звучить? – запитав Лео.
– Ні, – заперечив Калґарі, – це правда. Джеко задовольнив вас у ролі злочинця, оскільки ніхто чужий не міг скоїти цього злочину, а щодо Джеко легко було знайти належні виправдання. Він був нещасним, із нестабільною психікою, не відповідав за свої вчинки, проблемний хлопець і навіть правопорушник! Ці всі фрази сьогодні успішно використовують для виправдання провини. Містере Арґайл, ви говорили, що не звинувачуєте його. Ви говорили, що його мати, жертва, не звинуватила б його. Тільки одна людина його звинуватила. Він поглянув на Кірстен Ліндстром. – Ви його звинуватили. Ви чесно та відверто визнали, що він був нехорошим. Саме це слово ви вжили. «Джеко не був хороший», – сказали ви.
– Можливо, – погодилася Кірстен Ліндстром. – Можливо, так, я так сказала. Це було так.
– Так, це правда. Він був негідником. Якби він не був негідником, нічого б не сталося. Але ви добре знаєте, – додав Калґарі, – що мої докази спростували вчинення злочину ним.
Кірстен запротестувала:
– Не завжди варто вірити доказам. У вас був струс. Мені дуже добре відомо, що з людьми стається після струсу мозку. Вони пам’ятають усе нечітко, начебто в тумані.
– То так ви вважаєте? – запитав Калґарі. – Ви гадаєте, що Джеко справді скоїв цей злочин, а потім якось забезпечив собі фальшиве алібі? Правильно?
– Я не знаю подробиць. Так, щось на кшталт. Я досі наполягаю, що це зробив він. Усі наші страждання, і ці смерті – так, ці страшні смерті – це все він. Це все Джеко!
Естер вигукнула:
– Але, Кірстен, ви завжди були такі віддані Джеко.
– Нехай, – погодилася Кірстен, – так, нехай. Але я однаково говорила: він був негідником.
– Гадаю, ви маєте рацію щодо цього, – визнав Калґарі, – проте в усьому іншому помиляєтесь. Струс чи не струс, але пам’ять моя зовсім ясна. У ніч смерті місіс Арґайл я підвозив Джеко саме в мить убивства. Абсолютно неможливо – і я знову рішуче повторюю ці слова – абсолютно неможливо, щоб Джеко Арґайл тієї ночі вбив свою прийомну матір. У нього алібі.
Лео занепокоєно завовтузився. Калґарі продовжував:
– Ви, мабуть, думаєте, що я повторюю одне й те саме знову й знову? Не зовсім. Тут слід брати до уваги певні моменти. Одним із таких моментів є інформація від комісара Г’юїша про те, що Джеко був дуже бравурний і впевнений у своєму алібі. Він викладав усе чітко та без заминок, де був, коли саме, нібито знав, що це йому знадобиться. Це збігається з відгуками про нього доктора Макмастера, у якого великий досвід роботи з межовими злочинними справами. Він сказав, що не здивований тим, що Джеко носив у серці зерно вбивства, проте здивований, що той таки скоїв його. Сказав, що радше очікував від такого типу вбивці, що той підмовить когось учинити цей злочин. Тож я підходжу до запитання, яке сам собі поставив: чи знав Джеко, що тієї ночі буде скоєно злочин? Чи знав він, що потребує алібі, тож свідомо його собі забезпечив? Якщо так, тоді хтось інший убив місіс Арґайл, але саме Джеко, який знав, – організатор злочину.