Розділ 64
Прокинувшись, Томас покліпав, протер очі — але не побачив нічого, крім суцільної білина. Ні силуетів, ні тіней, ні кольорів, нічого. Лише біле.
Він мало не піддався паніці, але йому раптом подумалося, що це може бути сон. Такий от дивний сон. Він відчував власне тіло, відчував під пальцями власну шкіру. Відчував, що дихає. Чув, що дихає. Однак і далі навколо нього панувала суцільна ясна порожнеча.
«Томе».
Голос. Її голос. А уві сні вона теж здатна з ним розмовляти? Вона вже так робила раніше? Так.
«Привіт», — відповів Томас.
«Ти… ти як?» — занепокоєно запитала Тереза.
«Що? А, все гаразд. А що?»
«А я гадала, ти трохи здивуєшся».
Томас збентежився. «Що ти маєш на увазі?»
«Скоро ти багато чого зрозумієш. Дуже скоро».
Тільки зараз Томас зрозумів, що з голосом у Терези щось не так. Якийсь він був дивний.
«Томе?»
Він не відповів. Усередині заворушився страх. Жахливий, нудотний, отруйний страх.
«Томе?»
«Хто… хто ти?» — запитав нарешті Томас, боячись почути відповідь.
По паузі йому відповіли:
«Це я, Томе. Це Бренда. На тебе чекають неприємності».
Томас закричав — сам не встигнув зрозуміти, як це сталося. Він кричав, і кричав, і кричав, аж поки не прокинувся від власного крику.
Розділ 65
Він сів, геть зарошений потом. Ще не оговтавшись, ще інформація про навколишній світ не промайнула нервовими закінченнями і когнітивними зонами мозку, Томас збагнув, що все не так. У нього знову все забрали.
Він лежав на долівці, один у кімнаті. Стіни, стеля, підлога — все довкола білого кольору. Долівка пружинила — щільна та гладенька, але достатньо зручна. Томас поглянув на стіни — вони були оббиті м’якою підбивкою, і що чотири фути виднілися головки цвяхів. Світло падало з прямокутника в стелі — занадто високо, не дістати. Пахло чистотою: нашатирем і милом. Навіть одяг на Томасові був безбарвний: футболка, штани і шкарпетки.
Єдиною темною річчю в цій кімнаті був стіл. Коричневий стіл десь за дюжину футів од Томаса, в центрі приміщення, старий, пошарпаний і подряпаний, а поруч із ним — дерев’яний стілець. Позаду столу — такі ж, як і стіни, двері з підбивкою.
Томас відчував дивний спокій. Здавалося б, час схопитися і, кличучи на допомогу, кинутися до дверей, але він знав, що вони не відчиняться й ніхто його не почує.
Томас знову в Ящику — не варто було й плекати марні надії.
«Панікувати я не збираюся», — сказав собі Томас. Це черговий етап Випробувань, і цього разу він з боєм вимагатиме змін, щоб покласти цьому край. І ось, зважившись за будь-яку ціну відвоювати свободу, Томас не відчував ані найменшої тривоги.
«Терезо? — покликав він. Тереза й Арис — єдині, з ким він пов’язаний ззовні.— Ти мене чуєш? Арисе, а ти?»
Ніхто не відповів. Ні Тереза. Ні Арис. Ні… Бренда.
Бренда… Ні, то був сон. Безумовно, лише сон. Бренда не працює на «БЕЗУМ», не вміє спілкуватися телепатично.
«Терезо? — напружуючи всі сили, кликав Томас. — Арисе?» Нічого.
Томас підвівся й підійшов до столу, але за два кроки від нього натрапив на невидиму стіну. Бар’єр, як у гуртожитку.
Томас не дозволив паніці оволодіти ним, не дав страху набрати сили, а лише відійшов у куток, сів там і, заплющивши очі, розслабився.
Поки чекав, заснув.
«Томе? Томе!»
Томас і не знав, скільки разів вона його гукнула, поки він нарешті озвався.
«Терезо? — Томас прокинувся наче від поштовху й, оглянувши білу кімнату, одразу ж згадав, де він. — Ти де?»
«Нас відіслали в інший прихисток. Щойно берг приземлився. Ми тут уже кілька днів стовбичимо. З тобою щось сталося?»
Тереза спитала це стурбовано — ба навіть злякано. Це дуже відчувалося. А сам Томас відчував лише збентеження.
«Кілька днів? Що…»
«Нас забрали, щойно ми приземлилися. Нас запевняли, що вже запізно — що Спалах занадто глибоко проник у твій мозок. Що ти з’їхав з глузду і лютуєш».
Щоб не розклеїтися, Томас старався не думати, що «БЕЗУМ» уміє стирати пам’ять.
«Терезо… це ще одне Випробування. Мене замкнули в білій кімнаті. А ви… скільки днів ви просиділи у прихистку?» «Майже тиждень».