«Терезо, що з тобою? Це ж я, Томас. Де ти?»
«Стули пельку!» Це була вона, Тереза, тільки її ментальний голос був сповнений страху і гніву. «Стули вже пельку! Я тебе не знаю! Дай мені спокій!»
«Але… — почав був Томас, геть розгубившись. — Що сталося, Терезо?»
На якийсь час вона замовкла, ніби збираючись на думці, а коли знову заговорила, Томас здивувався крижаному спокою в її голосі.
«Дай мені спокій, бо, присягаюся, я тебе знайду і переріжу горлянку».
І вона зникла. Забувши про погрози, Томас знову і знову кликав її, але повернулася порожнеча, як зранку, — Терезина присутність уже не відчувалася.
Томас впав на ліжко; усе тіло горіло жахливим вогнем. Сховавши обличчя в подушку, хлопець заплакав — уперше, відколи загинув Чак. Проти волі перед очима спливала табличка біля спальні — отой напис «Зрадниця». Томас щоразу відганяв це видиво геть.
Дивно, та ніхто не підійшов і не спитав, що сталося. Поступово плач припинився, Томас тільки схлипував і уривчасто дихав. Помалу він заспокоївся і заснув. І знову йому наснився сон.
Він трохи старший, йому років сім-вісім. Над головою палає яскраве світло, воно ніби чарівне.
Час до часу, затуляючи те світло, над Томасом схиляються люди в дивних зелених костюмах і кумедних окулярах. Він бачить лише їхні очі. Роти і носи затулені масками. На диво, Томас водночас почувається і малим собою, і стороннім спостерігачем. Але він відчуває страх хлопчака.
Люди стиха й невиразно перемовляються між собою. Тут і чоловіки, і жінки, але Томас не розуміє, хто з них є хто.
Він взагалі нічого не розуміє.
Тільки погляди. Уривки розмов. Усе це страшенно лякає.
— З ним і з дівчинкою доведеться заглибитися більше.
— А мозок витримає?
— Це просто приголомшливо, бачите? Спалах укорінився всередині.
— Він може померти.
— Ба гірше: він може вижити.
Нарешті Томас чує останню фразу — єдину фразу, від якої його не нудить і не лихоманить:
— Або ж він разом з рештою зможе нас врятувати. Врятувати нас усіх.
Розділ 9
Коли Томас прокинувся, почувався він так, наче у голову через вуха понабивали криги. Скривившись, він потягнувся протерти очі, але його накрила хвиля нудоти, й кімната перед очима пішла обертом. Потім йому пригадалися Терезині погрози, пригадався короткий сон, і його поглинуло горе. Хто були ті люди? Це було все насправді? І що там вони говорили про його мозок — щось таке моторошне?
— Радий, що ти не розучився спати.
Томас трішки розліпив повіки — і побачив Ньюта, який стояв біля ліжка, дивлячись на приятеля згори вниз.
— Довго я спав? — запитав Томас, намагаючись прогнати думки про Терезу й про сон — чи про спогад? — у найтемніший закуток мозку: опісля тужитиме.
Ньют поглянув на годинник.
— Кілька годин. Народ як побачив, що ти спиш, одразу ж розслабився. І правильно, однак більше робити нема чого. Залишається сидіти і чекати. Виходу ми не знайшли.
Стримуючи стогін, Томас сів на ліжку і притулився спиною до стіни в узголів’ї.
— Їсти є щось?
— Немає. Хоч я й не розумію, який сенс тягнути нас сюди, влаштовувати оці трюки — щоб потім заморити голодом? Щось має статися. Нагадує мені, як перша партія наших прибула до Глейду. Я, Альбі, Мінхо та ще хлопці… Глейдери, з яких усе починалося, — промовив Ньют, і в останній фразі прозвучав легенький сарказм.
Заінтригований Томас здивувався собі: адже він і не замислювався, яким було життя в Глейді на початку.
— І чим ми нагадуємо першу групу?
Ньют зосереджено втупився на цегляну кладку за вікном.
— Отямилися ми всі посеред білого дня, лежачи на землі біля Ящика. Пам’ять стерто, як у тебе, коли ти з’явився. Правда, ми якось швидко поладнали і припинили панікувати. Нас було тридцятеро хлопців. Ми і гадки не мали, що сталося, як потрапили туди і що тепер робити. Ми були нажахані та дезорієнтовані. Потім вирішили: коли вже ми всі опинилися в однаковій ситуації, то треба освоюватися на новій території. Невдовзі ми завели господарство, кожному знайшлася робота.
Головний біль поступово вщух. Томас із цікавістю слухав, з чого все починалося: шматочків пазлів, які він пригадав під час Переміни, було замало, щоб скласти бодай один повний спогад.
— Творці все підготували до вашого прибуття? Поля, худобу?
Не відриваючи погляду від цегли, Ньют кивнув.
— Ми гарували, щоб підтримувати лад у господарстві. Методом спроб і помилок таки дечого домоглися.