— А… чому ти згадав перші дні саме зараз? — запитав Томас.
Нарешті Ньют подивився на нього.
— Гадаю, тоді ми відчували, що нас усіх відіслали туди з якоюсь метою. Якщо нас хотіли вбити, то чого просто не вбити? Навіщо поміщати нас у те величезне місце з будинком, коморою і худобою? А оскільки ми не мали вибору, то й стали обживатися, досліджувати місцевість.
— Тут ми уже все дослідили, — мовив Томас. — Нема ні худоби, ні харчів, ні Лабіринту.
— Нема, але сам поміркуй. Принцип той самий. Ми тут з якось клятою метою. І колись ми таки це з’ясуємо.
— Якщо не поздихаємо з голоду.
Ньют вказав на вбиральню.
— Вода є, тож кілька днів протягнемо. Щось має статися.
У глибині душі Томас був згоден з Ньютом, а сперечався лише для того, щоб позбутися сумнівів.
— Як щодо отих повішеників? А що як вони і справді нас рятували, їх стратили — і ми в повній дупі? Може, від нас щось очікувалося, але ми цього не зробили — і нас покинули здихати?
Ньют голосно розсміявся.
— Ти — депресивний кавалок дристу, баклан. Якщо врахувати, що трупи зникли магічним чином, а цегляна кладка з’явилася, це щось на взір Лабіринту. Дивне й геть незрозуміле. Суцільна таємниця. Може, це наступний тест — хтозна. Та як і в Лабіринті, ми маємо шанс. Гарантую.
— Мабуть, так, — погодився Томас, міркуючи, чи не розповісти про свій сон. Однак він вирішив приберегти це на потім. — Сподіваюся, твоя правда. Поки не з’являться грівери, з нами нічого не станеться.
Не встиг Томас договорити, як Ньют похитав головою.
— Чувак, ти обережно з бажаннями. А то ще візьмуть і пришлють дещо гірше.
Томас знову згадав про Терезу — й одразу ж перехотілося розмовляти.
— І хто тепер з нас депресивний? — через силу зронив він.
— Не я, — підвівся Ньют. — Піду комусь іншому понабридаю, поки знов не зчинився шарварок. Швидше б уже, а то я голодний.
— І ти стережися своїх бажань.
— Лацно.
Ньют пішов, і Томас ліг, втупивши погляд у верхнє ліжко. Та не встиг він склепити повіки, як із закапелків мозку сплив Терезин образ, і Томас різко розплющив очі. Якщо він хоче пройти оце все, то ліпше на якийсь час про неї забути.
Голод.
«У животі наче звір сидить у клітці», — подумав Томас. Три дні без їжі — і той звір, лютий і кусючий, намагався тупими кігтями продерти собі дорогу геть із живота. Томас відчував його щосекунди. Повсякчас пив воду з-під крана у вбиральні, марно намагаючись прогнати звіра. Здавалося, що вода тільки надає ворогові сили, щоб він ще більше мучив Томаса.
Інші хлопці, хоч і не скаржилися, відчували те саме. Томас бачив, як вони ходять: з похиленими головами і розтуленими ротами, наче кожен крок спалював тисячі калорій. Повсякчас облизуючи губи, хлопці трималися за животи, мов силкуючись угамувати кожен свого дикого звіра. Рухатися старалися якнайменше: ходили тільки в туалет і попити води. Як і Томас, більше безсило лежали на ліжках. Бліді, з запалими очима.
Глейдерів наче скосила епідемія, і, дивлячись на товаришів, Томасу робилося тільки гірше: це було суворе нагадування, що ігнорувати голод не вдасться. Це все відбувається насправді, і смерть уже чигає за рогом.
Млявий сон. Вбиральня. Вода. Додибати до ліжка. Млявий сон — вже без снів-спогадів. Тільки подеколи це хибне коло порушували спогади про Терезу, про її останні брутальні слова, які бодай трохи пом’якшували перспективу смерті. Після Лабіринту і загибелі Чака Тереза була єдиним проблиском надії для Томаса. Аж ось і її не стало, не стало харчів, спливли три нескінченні дні.
Голод. Страждання.
Томас припинив дивитися на годинник — від цього час тягнувся ще довше, а тіло вкотре згадувало, що його давно не годували, — але за його приблизними підрахунками по обіді третього дня з їдальні долинуло гудіння.
Томас подивився на двері, розуміючи, що треба підвестися, піти і перевірити. Але розум уже поринув у чергову напівдрімоту, і світ навколо був мов у туманні.
Може, йому примарилося? Ні, ось воно, знову пролунало.
Томас наказав собі підвестися.
Але натомість знову заснув.
— Томасе!
Голос Мінхо. Ще слабкий, але вже трохи гучніший, ніж коли Томас чув його востаннє.
— Томасе! Прокинься, чувак.
Томас розліпив повіки, зачудовано радіючи, що знову не помер уві сні. Перед очима все пливло, і спершу він не повірив у реальність побаченого усього за кілька дюймів від носа. Але зір сфокусувався, і нарешті роздивившись червону кульку, блискучу, з зеленкуватими іскорками, Томас почувся так, ніби зазирнув в рай.