За дві хвилини по цей бік переходу залишилися тільки сам Томас, Ньют і Арис.
«Ти певен?» — подумки запитав новачок.
Томас мало не закашлявся, здивований легкістю, з якою пронеслися в мозку нечутні й водночас виразні слова. Він думав — він сподівався, — що Арис зрозумів натяк і не вдаватиметься до телепатії. Таке спілкування для Терези, і ні для кого іншого.
— Поквапся, — уголос пробурмотів Томас, відмовляючись розмовляти подумки. — Не можна зволікати.
Ображений Арис ступив у сіру імлу. За ним — Ньют, і вже Томас залишився сам у великій їдальні.
Наостанок він роззирнувся, згадав набряклих повішеників, Лабіринт і весь той дрист, через який пройшли глейдери. Зітхнувши якомога гучніше у сподіванні, що хтось десь його почує, Томас підхопив мішок з припасами й увійшов до прямтрансу.
Шкірою відчув різкий холод, який поступово зміщався назад, так наче сіра стіна насправді була крижаною водоймою. В останню мить Томас заплющив очі, а розліпивши повіки, побачив лише непроглядну пітьму. Пролунали голоси.
— Агов! — покликав Томас, навіть не намагаючись придушити паніку. — Хлопці!..
Не встиг він і гукнути, як перечепився і впав. Просто на когось.
— Ай! — скрикнув хтось у темряві й відіпхнув Томаса.
— Тихо і не рипайтеся! — гаркнув Мінхо. Почувши його голос, Томас від полегшення мало не зойкнув. — Це ти, Томасе? З прибуттям!
— Ура! — Томас помацав у темряві рукою, щоб ні в кого не врізатися. Він всюди натикався на порожнечу. — Я пройшов останнім. Усі вже тут?
— Ми вишикувалися і почали перекличку, коли ти ввалився сюди, як обкурений, — озвався Мінхо. — Давайте-но знову! Перший!
Ніхто не відповів, і Томас крикнув:
— Другий!
За ним уже почали розраховуватися й інші, поки Арис не назвав свій номер:
— Двадцятий!
— Лацно, — підсумував Мінхо. — Ми всі тут, не знаємо, правда, де. От гниляк — нічого не видно.
Томас стояв завмерши, дослухаючись до дихання хлопців і боячись ступити крок убік.
— Шкода, немає ліхтарика.
— Дякую, що нагадали нам очевидні речі, містере Томасе, — відповів Мінхо. — Гаразд, слухайте сюди. Ми в якомусь коридорі, я з обох боків намацав стіни. Ви майже всі праворуч від мене. Там, де Томас, отой прохід. Постарайтеся не вивалитися назад. Вихід один: йдіть на мій голос. Рухатимемося, поки бодай щось не знайдемо.
Договоривши, Мінхо повів колону вперед: човгали підошви, шелестіли мішки з одягом. Коли останній глейдер віддалився на безпечну відстань, Томас ступив ліворуч. Рука вперлася в холодну стіну, і він пішов слідом за товаришами.
Ніхто не розмовляв, а Томас дратувався, що очі ніяк не звикнуть до пітьми — в загадковому коридорі було темно, хоч в око стрель. Пахло старою шкірою і пилом. Раз чи двічі Томас наштовхувався на товариша попереду — на кого саме, він так і не довідався, бо хлопчина навіть не почав нарікати.
Хлопці йшли і йшли. Тунель тягнувся, й разу не звернувши ні праворуч, ні ліворуч. Тільки відчуваючи камінь під пальцями і долівку під ногами, Томас не втратив відчуття реальності й руху. В іншому разі здавалося б, що він пливе в темряві космосу, ні на крок не просуваючись уперед.
Шаркали підошви об бетонну долівку, й подеколи перешіптувалися глейдери. Ступаючи нескінченним коридором, Томас відчував кожен удар свого серця. Атмосфера нагадувала Ящик — темний куб із затхлим повітрям, який уперше доправив його у Глейд; відчуття були дуже схожі. Принаймні у Томаса є перевірені друзі, й він уже дещо знає. Він розумів задачу: потрібні ліки, і заради них доведеться пройти через жахіття.
Раптом звідкілясь згори пролунав наполегливий шепіт. Томас завмер. Перешіптувалися не глейдери, він був певен.
Мінхо в голові колони скомандував стояти, потім запитав:
— Ви це чули?
Глейдери забубоніли у відповідь: так, мовляв, чули, а тоді посипалися запитання. Томас схилив голову набік, намагаючись бодай щось розчути. Прозвучало всього кілька слів, і говорив ніби дуже старий і дуже хворий чоловік. Утім, сенсу фрази вловити не вдалося.
Нарешті Мінхо звелів хлопцям замовкнути і слухати.
Довкола панувала темрява, однак Томас усе одно заплющив очі й напружив слух. Якщо шепіт пролунає знову, треба неодмінно розчути слова.
Не минуло й хвилини, як старечий голос знову заговорив. Луна полинула тунелем, ніби з розвішаних повсюди великих динаміків. Томас чув, як попереду хлопці ахнули, так наче нарешті розчули сказане — і їх це вразило. І досі не розбираючи жодного слова, Томас примружився. Нічого не змінилося: так само було темно. Щільна і непроглядна темінь.