— Кумедний ти, Томасе. Будемо сподіватися, що нам надворі психи не попадуться, — сказав він, розв’язуючи вузли на простирадлі.— На такому сонці навряд чи хтось виживе. Якщо пощастить, знайдемо лісок чи якесь інше укриття.
— Не впевнений, — відповів Ньют. — Там якраз нас можуть чекати кляті психи.
Томасові вже набридло те просторікування. Він більше не міг ні про що думати, йому хотілося вийти назовні й самому дослідити місцевість.
— Поки не вийдемо, нічого напевне знати не будемо. Ходімо, — розправивши простирадло, Томас щільно загорнувся в нього, як бабця в шаль. — Ну як я вам?
— Як найбридкіша на світі шлапачка, — відповів Мінхо. — Подякуй богам на небесах, що сотворили тебе хлопцем.
— Дякую.
Мінхо з Ньютом, за Томасовим прикладом, загорнулися в простирадла й цілковито сховали під них руки. Вони ще й зробили такі собі каптури, щоб затінити обличчя. Томас вирішив вчинити так само.
— Готові, шлапаки? — запитав Мінхо, дивлячись по черзі на Ньюта і на Томаса.
— Щось я збуджений, — зізнався Ньют.
Томас не був певен, що вжив би саме таке слово, але йому теж нетерпеливилося діяти.
— Я також. Ходімо.
Лишилося здолати декілька сходинок, які вели до краю люка, як у старому льоху, причому останні аж горіли вогнем на сонці. Перед виходом Мінхо на мить завмер, а потім зробив крок — і його мов поглинуло світло.
— Пішов! — Ньют поплескав Томаса по спині.
Томаса накрила хвиля адреналіну, і він, глибоко й різко видихнувши, рушив за Мінхо; Ньют наступав йому на п’яти.
Заледве Томас опинився просто неба, то зрозумів, що так само вони могли б загорнутися в прозорий поліетилен. Простирадла не пом’якшували ані спеки, ані яскравого світла. Томас хотів був щось сказати, але горло йому обпекло сухе колюче повітря. У роті враз пересохло. Здавалося, на вдиху в легенях палахкотить вогонь.
Томас, хоч і не пам’ятав минулого, засумнівався в реальності навколишнього світу.
Мружачись, він наштовхнувся на Мінхо і мало не впав. Відновивши рівновагу, опустився навпочіпки і, цілком укрившись простирадлом, спробував дихати. Намагаючись заспокоїтися, Томас нарешті вдихнув трохи повітря, яке одразу ж довелося випустити назад. Не встигли вийти з колодязя, а він уже панікує! Поруч важко сапали товариші-глейдери.
— Ви як, хлопці, все гаразд? — нарешті спромігся запитати Мінхо.
Томас промимрив у відповідь: так, а Ньют мовив:
— Можу заприсягтися, що ми опинилися в пеклі. Завжди знав, Мінхо, що тобі дорога в пекло, але щоб і я з тобою за компанію…
— Лацно, — озвався Мінхо. — Очі болять, а так наче вже звикають до світла.
Томас тільки трішки розплющив повіки й подивився собі під ноги. Земля і пил. Трохи сіро-бурого каміння. Простирадло, що цілком вкривало тіло, аж сяяло білим, наче зразок якоїсь футуристичної світлової технології.
— Ти від кого ховаєшся? — запитав Мінхо. — Підйом, шлапак, я нікого не бачу.
Томас і не думав ховатися під простирадлом, наче малюк під ковдрою. Зіп’явшись на ноги, він дуже повільно підняв простирадло й озирнувся.
Навкруги була пустеля.
Суха і мертва рівнина простягалася ген до виднокола: ні деревця, ні кущика, ні пагорба, ні западини. Суцільне жовтогаряче море пороху й каміння, марево з потоків розжареного повітря — ніби саме життя випаровувалося, здіймаючись у безхмарне блакитне небо.
Роззирнувшись, Томас побачив сам лише пустельний пейзаж. Тільки за спиною здіймався нерівний гірський хребет. Між ним і глейдерами, просто на півдорозі, виднілося нагромадження будинків, нагадуючи купу порожніх ящиків. Місто?
Здається, так. Важко було сказати напевне, чи велике воно, — гаряче повітря заважало роздивитися, мов розмиваючи все, що було при землі.
Ліворуч од Томаса хилилося до обрію розжарене до білого сонце. Це означає, що захід — по ліву руч, і хребет чорно-червоних гір — на півночі. Туди і треба рухатися. Томас сам здивувався своїй здатності швидко орієнтуватися на місцевості, наче це — частина повсталого з попелу минулого.
— Як гадаєте, далеко до тих споруд? — поцікавився Ньют. Після лункого тунелю і залізних східців голос його прозвучав глухим шепотом.
— Може, миль сто? — вголос міркував Томас. — Північ точно там. То йдемо до міста?
Мінхо похитав головою під каптуром.
— Аж ніяк, чувак. Я не про напрямок, а про віддаль. До будівель щонайбільше миль тридцять. До гір — шістдесят-сімдесят.
— Уявити не міг, що в тебе окомір такий точний, — зронив Ньют.
— Я бігун, чувак. У Лабіринті швидко такого навчаєшся, хоч і масштаби в Глейді були інші.