Не встиг Томас відповісти, як сталося водночас дві події.
Урвався моторошний крик загадкової дівчини, ніби зачинилися двері. А потім з-за темної будівлі попереду вийшла дівчина; у темряві волосся її струменіло з голови, як чорний шовк.
Розділ 20
Томас нічого не зміг із собою вдіяти. Першої миті йому здалося, що то Тереза, і закортіло гукнути її. Хотілося без надії сподіватися, що це вона — чекає на нього всього за кількасот ярдів звідси.
«Терезо?»
Нічого.
«Терезо? Терезо!»
Нічого. Болюча вирва в голові, що утворилася зі зникненням Терези, нікуди не поділася — вона була як порожній ставок. Але… раптом це і справді Тереза? Може, це таки вона. Може, вони просто в тратили дар спілкуватися подумки.
Вийшовши з-за будинку, дівчина й далі стояла нерухомо. І хоч її постать ховалася в тіні, було видно, що вона дивиться на глейдерів, схрестивши руки на грудях.
— Це часом не Тереза? — запитав Ньют, наче думки прочитав.
Томас машинально кивнув. І швидко озирнувся — чи ніхто не помітив. Здається, ніхто.
— Гадки не маю, — сказав він нарешті.
— Думаєш, це вона репетувала? — припустив Казан. — Бо щойно вийшла, і крики вщухли.
Мінхо пирхнув.
— Та це радше вона мучить іншу дівчину. Побачила, що ми наближаємося, і вирішили звільнити її від страждань і просто вбити, — він навіщось плеснув у долоні.— Гаразд, хто хоче вийти назустріч милій панночці?
Томас дивувався, яким легковажним часом буває ватажок.
— Я піду, — зголосився він трохи гучніше, ніж хотів. Бракувало ще зрадити перед усіма свої сподівання, що незнайомка в тіні — і справді Тереза.
— Я ж пожартував, гнилоголовий, — відрізав Мінхо. — Ходімо всі разом, бо раптом її прикриває банда психів-ніндзь.
— Психів-ніндзь? — перепитав Ньют, чи то здивований, чи роздратований жартами Мінхо.
— Еге ж. Ходім, — озвався Мінхо і пішов уперед.
Піддавшись раптовому імпульсу, Томас крикнув:
— Ні! — і, знизивши голос, додав: — Ні, хлопці, ви залишайтеся тут, а я сам піду. Раптом там пастка, а ми, як ідіоти, підемо разом і потрапимо в неї всі.
— То ти, значить, не ідіот, коли підеш сам? — запитав Мінхо.
— Треба ж когось на розвідку послати. Я й піду. Як що — відразу крикну.
Мінхо думав довгенько. Нарешті відповів:
— Гаразд. Іди, наш маленький хоробрий шлапак, — і боляче ляснув Томаса по спині.
— Що за дурня, — заперечив Ньют і виступив уперед. — Я йду з Томасом.
— Ні! — відрізав той. — Просто… відпустіть мене. Відчуваю, що треба обережніше. Якщо заверещу як немовля, біжіть мене рятувати.
І, не чекаючи відповіді товаришів, Томас швидко попрямував до дівчини.
Віддаль стрімко скорочувалася. Тишу порушувало тільки човгання Томасових підошов по піщаній землі й камінню. Запах пустелі змішувався з ледь вловним смородом паленого. Томас і сам не встиг зрозуміти, в чому справа: може, у фігурі дівчини, у формі її голови або в позі — в тому, як вона зсунула трохи вбік схрещені руки, виставивши для рівноваги наперед стегно… Але він був певен.
Це вона.
Тереза.
Коли до неї залишалося всього кілька футів і Томас приготувався побачити її обличчя в мерехтливому світлі вогнів, дівчина розвернулася й увійшла у відчинені двері невеликої будівлі. То була витягнута прямокутна споруда, трохи перехняблена, під похилим дахом. Наскільки можна було судити, вікон начебто не було, а на рогах висіли великі чорні куби — напевно, колонки. Зойки — очевидячки, штучні — транслювалися з них. Тому їх і було чутно так далеко.
Великі дерев’яні двері були розчинені навстіж. Усередині було ще темніше, ніж зовні.
Але Томас таки увійшов, усвідомлюючи, що чинить геть нерозважливо і безглуздо. Тереза знайшлася! І байдуже, що насправді сталося і чому вона зникла, адже вона не завдасть Томасові шкоди. Нізащо.
Повітря в будівлі виявилося прохолодним, майже вологим. Як приємно! Ступивши три кроки, Томас зупинився і в цілковитій темряві дослухався до дихання дівчини.
— Терезо? — покликав він уголос, поборовши спокусу звернутися до неї подумки. — Терезо, в чому річ?
Дівчина придушено схлипнула, наче не хотіла, щоб Томас помітив, що вона плаче.
— Терезо, будь ласка. Я не знаю, що сталося або що з тобою зробили, але я прийшов по тебе. Божевілля якесь. Просто поговори зі…
Спалах світла змусив його замовкнути. Дівчина запалила свічку на низькому столі й труснула рукою, гасячи сірник. Подивившись нарешті на Терезу, Томас упевнився, що він не помилився — це вона. Жива. Втім, недовго тривала безмежна радість, бо її змінили біль і збентеження.