Тереза бодай жива. Бодай жива.
Ось що повторював про себе Томас. Ось як змушував себе бігти далі.
Вона жива.
Але тіло довго не витримало. За деякий час — години за дві, може, за три — Томас зупинився. Здавалося, ступить іще крок — і серце вибухне у грудях. Томас обернувся і побачив тіні: інші глейдери добряче відстали. Жадібно ковтаючи сухе повітря, він опустився навколішки й уперся в стегна долонями, чекаючи на інших.
Першим його наздогнав Мінхо. Тільки-но займалося на світ, але й у такому присмерку було видно, що ватажок незадоволений. Мінхо тричі обійшов навколо Томаса і вигукнув:
— Що… Навіщо… Що за гнилий ідіотизм, Томасе?
Але Томасу розмовляти не хотілося. Ні про що.
Не дочекавшись відповіді, Мінхо опустився навколішки поруч.
— Що це ти вигадав? Вийшов собі просто й помчав геть. Нічого не сказав… Ми так не робимо, баклан, — Мінхо, хекаючи, сів на пісок і похитав головою.
— Пробач, — пробурмотів Томас. — Просто мені було трохи важко.
Аж ось приспіла й решта глейдерів. Хтось зігнувся, намагаючись віддихатися, інші підійшли ближче, щоб чути розмову Томаса й Мінхо. Ньют теж став поруч, але при цьому вважав за краще не втручатися — надав Мінхо свободу докопуватися до причини дивної Томасової поведінки.
— Важко? — перепитав Мінхо. — 3 ким ти там зустрівся? Що тобі сказали?
Томас не мав вибору: зараз не можна приховувати від товаришів правду.
— Це була… Тереза.
Томас очікував охкання, здивованих вигуків чи звинувачень у брехні, та у відповідь запала тиша — можна було навіть розчути, як свистять у пустелі досвітні вітри.
— Що? — нарешті вигукнув Мінхо. — Ти серйозно?
У відповідь Томас кивнув, тупо дивлячись на трикутний камінчик у піску. За останні кілька хвилин помітно посвітлішало.
— І ти покинув її? — приголомшено запитав Мінхо. — Чувак, не мовчи, розповідай.
Хай як було боляче, хай як краялося серце на саму згадку про Терезу, Томас усе розповів. Як він упізнав Терезу, як вона тремтіла, як поводилася достоту мов Галлі перед убивством Чака, як застерегла його триматися від неї подалі. І тільки про поцілунок Томас промовчав.
— Ого, — втомлено видихнув Мінхо, підсумувавши розповідь одним влучним словом.
Минуло кілька хвилин. Вітер шелестів по землі, а на обрії, позначаючи світанок, здіймалася жовтогаряча баня сонця. Всі мовчали. Хтось сопів, хтось покашлював або важко дихав. Хтось пив воду з пакета. За ніч місто наче виросло: ряди будинків простяглися до безхмарного пурпурового неба. Ще день чи два — і глейдери досягнуть міста.
— Це була якась пастка, — промовив нарешті Томас. — Не знаю, що сталося б і скільки б наших загинуло… Напевно, всі. Тереза порушила план і врятувала нас. Її наче запрограмували, і вона… — Томас судомно ковтнув, — вона точно за це поплатиться.
Мінхо поклав руку йому на плече.
— Чувак, якби цей гнилий «БЕЗУМ» хотів прикінчити Терезу, вона вже гнила б під купою каміння. Вона крута, а можливо, навіть крутіша за багатьох. Вона вціліє.
Набравши повні груди повітря, Томас видихнув. Почувався він уже ліпше. Неймовірно, але йому і справді стало легше. Мінхо правду каже.
— Я знаю. Так, я це знаю.
Мінхо звівся на ноги.
— Ми мали зробити привал ще кілька годин тому і поспати. Та дякуючи панові Пустельному Бігуну, — він дав Томасу запотиличника, — пробігали, хай йому грець, аж поки кляте сонце не зійшло. Та все одно я гадаю, що відпочити треба. Під простирадлами, але поспати слід спробувати.
Для Томаса це не стало проблемою. Заплющивши повіки, які від яскравого світла забарвилися в малинове з чорними цятками, він умить заснув, натягнувши на голову простирадло, щоб відгородитися від сонця — і від своїх бід.
Розділ 22
Мінхо дав глейдерам поспати аж чотири години. Не те щоб йому довелося когось будити: сонце смажило землю, що терпіти це просто вже було несила. Заки Томас, поснідавши, поскладав харчі назад у мішок, одяг уже наскрізь просяк потом. Сморід немитих тіл, мов туман, висів над стоянкою, і Томас тільки сподівався, що він смердить не найгірше з-поміж усіх. Душ у гуртожитку згадувався як розкіш.
Глейдери збиралися з понурим настроєм. Що більше Томас про це думав, то більше розумів, що причин радіти немає. Але були дві речі, які не давали йому здатися, і добре, якщо й інші це відчували. По-перше, його переповнювала цікавість, що ж там, у тому клятому місті, яке буквально росте на очах. І по-друге, надія, що Тереза жива і здорова. А раптом вона пройшла через прямтранс і давно випередила глейдерів? Може, вона вже в місті. Томас збадьорився.