— Коли ці гнилі психи замовкнуть? — загорлав Мінхо, сердито розвертаючись до божевільної жінки: через усе обличчя, до самісінької скроні, її шкіру розтинала страшна рана.
— Психи? — перепитав Казан. Досі волохатий кухар стояв тихо й непомітно. Наче причаївся, нажаханий ще більше, ніж перед сутичкою з гріверами. Не відомо, що гірше. Засинаючи минулої ночі, хлопці сподівалися, що он він — край усім їхнім бідам. Але може виявитися, що тут і справді гірше.
Мінхо вказав на закривавлену жінку.
— Вони самі себе так називають. Ти хіба не чув?
— Та хоч вербовими котиками їх називай, — гаркнув Ньют. — Знайди щось, чим можна зламати ці дурнуваті двері!
— Тримай, — промовив невисокий хлопчина, простягаючи Ньютові вузький балон вогнегасника, що його, здається, він зняв зі стіни. І знову Томас пошкодував, що не знає, як кого звати, навіть ось цього хлопчину.
Ньют замахнувся, приготувавшись збити ручку разом із замком, а Томас підійшов ближче, бо нетерпеливилося побачити, що за дверима, хоча й мав передчуття: нічого їм там не сподобається.
Ньют підніс вогнегасник, ударив по круглій латунній ручці. Пролунав гучний тріск, всередині дверей щось хруснуло. Ньют гепнув по ручці ще тричі — й виламав її разом з кріпленням. Із дзенькотом на підлогу посипалися залізні деталі, й двері з рипінням прочинилися в темряву.
Ньют мовчав, дивлячись на довгу вузьку смужку темряви так, наче з неї от-от вилетять біси з підземного світу. Потім повернув вогнегасник безіменному хлопчині.
— Ходімо, — скомандував Ньют, і в голосі його вчувалося легке тремтіння.
— Стривайте, — зупинив глейдерів Казан. — Нам точно треба виходити? Може, недаремно двері замкнули?
Томас не міг не погодитися: він також мав погані передчуття.
Мінхо став біля Ньюта, подивився на Казана, потім зазирнув Томасові в очі.
— А що ще нам робити? Сидіти і чекати, поки ті біснуваті ввірвуться? Гайда.
— Крізь ґрати ці скажені не проб’ються, — різко відповів Казан. — Є час поміркувати.
— Немає часу міркувати, — озвався Мінхо. Ногою штурхнув двері — й вони розчахнулися; темрява за ними, здавалося, загусла. — Та й узагалі, чого ти мовчав, поки ми ламали замок, баклан? Тепер пізно.
— Тільки б не виявилося, що ти не помиляєшся, — стиха буркнув Казан.
Томас не міг відірвати погляд від чорнильної темряви в сусідньому приміщенні. До болю знайоме лихе передчуття підказувало, що з рятівниками щось не так — в іншому разі вони б давно прийшли. Але Мінхо з Ньютом мають рацію: не можна відсиджуватися, треба шукати відповіді на питання.
— От гниляк, — сказав Мінхо. — Я йду перший.
Не чекаючи відповіді, він ступив у темряву і вмить у ній розчинився. За ним пішов Ньют — він кинув наостанок нерішучий погляд на Томаса, і той зрозумів, що має йти третім.
Крок по кроку Томас вийшов з дортуару й, витягнувши перед собою руки, заглиблювався в пітьму їдальні.
Світло, що било в спину, майже нічого не освітлювало; з таким самим успіхом можна було йти, міцно заплющивши очі. А ще тут смерділо. Жахливо смерділо.
Десь попереду скрикнув Мінхо, тоді гукнув до тих, що йшли позаду:
— Стережіться! Щось… дивне звисає зі стелі.
Почувся чи то писк, чи то стогін, потім щось зарипіло.
Так наче Мінхо головою зачепив люстру, і вона почала розгойдуватися. Десь праворуч захрипів Ньют, і почувся скрегіт металу по підлозі.
— Стіл, — оголосив Ньют. — Не наскочте на столи.
За Томасом ішов Казан.
— Хтось пам’ятає, де вимикач?
— Я до нього саме йду, — відповів Ньют. — Бачив десь тут рядок вимикачів.
Томас наосліп ступав уперед. Очі вже трохи призвичаїлися до темряви, і там, де колись стояла суцільна чорна стіна, позначилися густіші тіні на тлі інших тіней. Та однак щось було не так, ніби речі стояли не на своїх місцях. Так наче…
— Ху-у-у! — з огидою пирхнув Мінхо, наче вступив у купу дристу. Знову щось зарипіло.
Не встиг Томас запитати, в чому справа, як сам врізався у щось. Тверде. Дивної форми. Загорнуте в тканину.
— Знайшов! — вигукнув Ньют.
Кілька разів клацнуло, і кімнату осяяло світло флуоресцентних ламп, на мить засліплюючи Томаса. Протираючи очі, хлопець позадкував від предмета, в який врізався, й одразу ж наразився на другий, аж той гойднувся вбік.
— Жах! — скрикнув Мінхо.
Томас примружився; зір прояснився. Хлопець змусив себе роздивитися моторошну сцену.
По всьому величезному приміщенню зі стелі звисали люди — їх була щонайменше дюжина. Всіх їх повісили за шиї, і мотузки врізалися у фіолетову набряклу шкіру. Закляклі трупи легенько гойдалися; блідо-рожеві язики повивалювалися з ротів з побілілими губами. Очі в усіх були розплющені, але в смерті незрячі. З усього видно було, що вони провисіли тут багато годин. І одяг, і обличчя були знайомі.