Томас підрахував хлопців: одинадцятеро. Після всіх пригод залишилося всього одинадцять глейдерів, і це вже разом з Арисом, новачком. Коли Томас з’явився в Глейді, там мешкало сорок чи п’ятдесят хлопців. Всього за кілька тижнів їх залишилося одинадцятеро.
Одинадцятеро.
Усвідомивши масштаб втрат, Томас не міг дібрати слів… Жарти, які лунали мить тому, видалися блюзнірством. Збоченням.
«Як міг я вступити в „БЕЗУМ“? — подумав Томас. — Як міг узагалі брати участь у їхній діяльності?» Треба розповісти Ньютові й Мінхо про свої сни-спогади, але… В Томаса забракло сили відкритися.
— Отже, нас одинадцятеро, — сказав Ньют. Ось воно. Сказано вголос.
— То значить, під час буревію загинуло… Шестеро? Семеро? — промовив Мінхо якось відсторонено, наче підраховуючи, скільки яблук вони втратили через негоду.
— Семеро, — різко відповів Ньют. Недбале ставлення Мінхо до втрат його явно зачепило за живе. Щоправда, потім він уже м’якше додав: — Загинуло семеро. Якщо тільки ніхто не сховався в сусідній будівлі.
— Чувак, — сказав Мінхо, — як нам пробитися до міста, коли нас усього одинадцятеро? Проти нас можуть вийти сотні, як не тисячі психів. Ми навіть не знаємо, чого від них чекати!
Ньют повільно зітхнув.
— Тільки про це ти зараз думаєш? А як щодо полеглих, Мінхо? Джек зник. І Вінстон теж, та й сам він би сюди не добіг. І,— він озирнувся, — Стена з Тимом я не бачу. Як щодо них?
— Ну-ну-ну, — Мінхо підніс руки, здаючись. — Пригальмуй, братан. Я не просився на цього гнилого ватажка. І плакати цілий день через те, що сталося, не збираюся. Лідер прораховує, куди йти і що там робити.
— Ну, мабуть, і справді твоя роль у цьому, — сказав Ньют і винувато додав: — Проїхали. Вибач, правда. Мені…
— Так, так, мені теж дуже шкода, — відповів Мінхо, закотивши очі, чого Ньют — була надія — не помітив, бо дивився в підлогу.
На щастя, підійшов Арис. Томасові нетерпеливилося змінити тему.
— Ви колись бачили таку бурю? — запитав новачок.
Томас похитав головою, бо Арис цієї миті дивився на нього.
— Неприродна якась гроза. Пам’ять у мене, звісно, гнила зовсім, але нічого схожого я не пригадую.
— Пам’ятаєш, що казав Щур і та жінка в автобусі? — промовив Мінхо. — Про спалахи на сонці та про те, як світ довкола перетворився на палюче пекло. Цивілізація загидила планету — ось тобі й наслідок: учорашня буря. Нам ще пощастило, могло бути й гірше.
— Пощастило? — зронив Арис.
— Ну…
Тут Ньют тицьнув на розбиті скляні двері: за ними розливалося сліпуче біле сяйво, до якого глейдери звикли з першого дня в Пеклі.
— Хвалити Бога, хоч буря закінчилася. Треба подумати, як діяти далі.
— От бачиш, — підкусив Ньюта Мінхо, — ти такий самий безсердечний, як і я. І це правильно.
Томасу пригадалися психи за вікнами дортуару. Ходячий кошмар, якому до офіційного статусу зомбі хіба бракує свідоцтва про смерть.
— Атож, спланувати все треба до того, як з’являться психи. Але перш за все — харчі. А їх немає.
На саму згадку про їжу голод став дошкуляти ще дужче.
— Харчі?
Від подиву Томас хапнув ротом повітря: голос лунав десь згори. Глейдери попідводили голови: з третього поверху крізь діри в підлозі на них дивився незнайомий латинос. Очі в нього були трохи божевільні, і Томас напружився.
— Ти хто? — крикнув Мінхо.
Томас очам не повірив, коли парубок зістрибнув просто в діру. В останню мить скрутившись калачиком, він приземлився й тричі перекотився, а тоді схопився на ноги.
— Мене звати Хорхе, — представився він, розкинувши руки, немов очікував оплесків за таку акробатику. — Я тут головний псих.
Розділ 26
Якусь мить Томас не міг повірити, що людина, яка в буквальному сенсі звалилася хлопцям на голови, реальна. З’явився він геть несподівано, ще й представився так дурнувато. Але ось він, стоїть перед глейдерами. І нехай Хорхе не видається зовсім кінченим, як ті що зустрічалися їм досі, він сам зізнався, що він псих.
— Ви, люди, що — розмовляти розучилися? — запитав Хорхе з усмішкою, яка в цій напіврозваленій будівлі видавалася геть недоречною. — Чи психів боїтеся? Гадаєте, вони валять людей на землю і виїдають їм очі? М-м, смачно… Люблю очі, коли закінчується їдло. На смак як недоварені яйця.
Розмову з Хорхе вирішив узяти на себе Мінхо, заледве перемагаючи біль.
— Ти зізнаєшся, що псих? Зовсім з глузду з’їхав?