— Стривай! — вигукнув Томас. — Прошу, не треба!
Хорхе подивився на Томаса, і тієї ж миті в нього за спиною приземлилися психи: хтось стрибнув і перекотився, як Хорхе, а хтось зісковзнув по мотузці. Всі вони швидко зібралися за спиною свого ватажка; було їх десь зо п’ятнадцятеро. Чоловіки, жінки, кілька підлітків. Всі в брудному лахмітті. Переважно кістляві, кволі на вигляд.
Нарешті Мінхо припинив опиратися, і Томас послабив хватку. За кілька секунд може початися різанина. Притиснувши Мінхо до підлоги однією рукою, другу Томас витягнув у бік Хорхе.
— Прошу, дай мені хвилинку, — сказав Томас якомого спокійніше. — Який буде зиск твоїм, якщо вони… скривдять нас?
— Який зиск? — перепитав псих і сплюнув на підлогу густу червону слину. — Буде мені зиск, і чималий. Гарантую тобі, hermano, — Хорхе стиснув кулаки.
А тоді він ледь помітно кивнув. І одразу ж психи повиймали з-під свого лахміття зброю. Ножі. Іржаві мачете. Чорні цвяхи, які, мабуть, колись тримали шпали. Шматки скла, на гострих як лезо кінчиках укриті засохлою кров’ю. Одна дівчинка — щонайбільше років тринадцятьох — стискала в руках стару шуфлю, залізна частина якої була зазублена, як пилка.
Раптом Томас збагнув: доведеться вимолювати життя. Глейдери всіх цих людей не переможуть. Психи — не грівери, і їх неможливо відключити ніяким кодом.
— Послухай-но, — звернувся Томас до Хорхе, повільно підводячись на ноги і щиро сподіваючись, що Мінхо більше не коїтиме дурниць. — Ми тут не просто так. Не такі собі шлапаки, які з’явилися у вас випадково. Ми маємо певну цінність. Живі, а не мертві.
Гнів Хорхе трішки пом’якшився. В погляді психа з’явилася цікавість, та він запитав про інше:
— Хто такі шлапаки?
Томас мало не розсміявся. Запитання здавалося трохи невчасним, але чомусь дуже доречним.
— Ти і я. Десять хвилин. На самоті. Більшого я не прошу. Бери з собою яку схочеш зброю.
Хорхе на це таки розсміявся — нагадувало це вологий хрип.
— Пробач, що зачіпаю твою гордість, хлопче, але зброя мені не знадобиться.
Він помовчав, і наступні кілька секунд видалися цілою годиною.
— Десять хвилин, — промовив нарешті псих. — Решта будьте тут, пильнуйте цих шмаркачів. Якщо скажу — починайте смертельні гри.
Він простягнув руку, вказуючи на темний коридор, який вів з приміщення просто навпроти потрощених дверей.
— Десять хвилин, — повторив Хорхе.
Томас кивнув. Оскільки Хорхе не зрушив з місця, довелося йому першому йти до місця переговорів — напевно, найважливіших у його житті.
А може, й останніх.
Розділ 27
Виходячи у темний коридор, Томас відчував, що Хорхе просто наступає йому на п’яти. Тут пахло цвіллю і гниллю; зі стелі скрапувала вода, моторошне відлуння котилося коридором, і від цього звуку Томасу чомусь подумалося про кров.
— Іди й не зупиняйся, — промовив ззаду Хорхе. — В кінці є кімната зі стільцями. Як рипнешся — всі помруть.
Томасу хотілося розвернутися і на всю горлянку гаркнути на парубка, але він просто йшов собі далі.
— Я не ідіот. Можеш не корчити з себе крутого.
Псих у відповідь лише хихикнув.
У мовчанні минуло кілька хвилин. Нарешті Томас уперся в дерев’яні двері й без вагань повернув круглу сріблясту ручку, демонструючи Хорхе, що не втратив гідності. Але, увійшовши в кімнату, він розгубився. Всередині панував суцільний морок.
Судячи зі звуків, Хорхе пройшов уперед. Потім почулося шелесь, наче хтось шарпнув важку тканину, і в очі вдарило гаряче, сліпуче світло. Томас примружився, затуляючи обличчя руками, а коли зір адаптувався, опустив руки; стало зрозуміло, що псих зірвав з вікна парусину. З цілого, нерозбитий вікна, за яким не було видно нічого, крім сонця й бетону.
— Сідай, — запропонував Хорхе значно привітніше, ніж Томас на те сподівався.
Напевно, псих зрозумів, що гість збирається поводитися виважено і спокійно. І що в переговорах є сенс, оскільки мешканцям напівзруйнованого будинку може дещо перепасти. Втім, Хорхе — псих, і тому Томас не мав певності, як саме реагуватиме місцевий ватажок.
З меблів у кімнаті було тільки два низькі дерев’яні стільці й столик між ними. Томас потягнув до себе найближчий стілець і сів. Хорхе, влаштувавшись навпроти, поставив лікті на стіл і склав долоні. Вираз його обличчя був непроникний, а очі не відривалися від Томаса.
— Починай.