— З якого це доброго дива лускати старій лампочці? Ось так, ні сіло ні впало?
— Гадки не маю. Може, пацюк?
— Я не бачив тут жодного пацюка, тим паче, по стелі вони не гасають.
Бренда глузливо глянула на Томаса.
— Так, твоя правда, то був летючий пацюк. Вшиваймося звідси.
Томас не втримався — нервово хихикнув.
— Дуже смішно.
Пролунав ще виляск, а потім інший звук — наче по підлозі розсипалося скло. Звуки долинали ззаду — Томас був певен цього. Хтось точно йде за Брендою і Томасом. І навряд чи це глейдери. Більше схоже на людей, які хочуть налякати їх. Настрашити.
Навіть Бренда не змогла приховати емоцій. Коли вони подивилися одне на одного, хлопець прочитав у її очах неспокій.
— Вставай, — пошепки наказала вона.
Вони водночас підскочили на ноги. Тихо й швидко зібрали наплічники, Бренда ще раз стрельнула ліхтариком у коридор. Порожньо.
— Може, перевіримо, що там? — у тиші тунелів її голос прозвучав дуже гучно. Якщо хтось причаївся в коридорі, міг розчути їхню розмову.
— Перевіримо? — давно вже Томасові не пропонували такої безглуздої ідеї.— Ні, сама сказала, що треба вшиватися.
— Що? Ти хочеш, щоб нас і далі переслідували? Зібрали дружків і засідку нам влаштували? Ліпше вже зараз про них подбати.
Схопивши Бренду за руку, Томас змусив її спрямувати промінь ліхтарика в підлогу і, нахилившись, зашепотів на вухо:
— А раптом це пастка? Коли ми йшли, на підлозі там не було жодного скельця. Це означає, що лампочки на стелі б’є той, хто йде за нами.
— Якщо у них достатньо людей для нападу, — заперечила Бренда, — то навіщо тоді нас заманювати в пастку? Безглуздо. Можна вбити нас і тут.
Томас поміркував. Що ж, Бренда має рацію.
— В такому разі ще безглуздіше сидіти тут і ляси точити. Що робитимемо?
— Ми просто… — Бренда націлила ліхтарик у коридор — й замовкла. Очі її розширилися від жаху.
Томас різко обернувся.
На самому кордоні світлового кола стояв чоловік.
Він нагадував привида — щось у ньому було геть неприродне. Нахилившись праворуч, чужинець легенько сіпав лівою ногою, наче у нього нервовий тик. Пальці лівої руки раз у раз стискалися. Чоловік був одягнений у темний костюм — колись охайний і елегантний, а тепер брудний і пошарпаний. Штани на колінах були мокрі чи то від води, чи то від якоїсь гидоти.
А це все Томас помітив мигцем. Найбільше уваги привертала до себе голова. Томас дивився на неї, мов зачарований. Череп був лисий, наче з нього повидирали волосся, залишивши на його місці криваві струпи. Обличчя було бліде й мокре, все у шрамах і виразках. На місці одного ока зяяло криваве місиво. Носа теж не було — Томас роздивився дві щілинки під жахливо пошрамованою шкірою.
А його рот! Губи розтягнулися, у вищирі оголивши блискучі білі зуби, міцно зціплені. Переводячи погляд з Бренди на Томаса, чоловік злобно поблискував уцілілим оком.
А потім чоловік щось булькітливо промовив, аж Томас поїжився. Всього кілька слів, але були вони настільки абсурдні й недоречні, що від цього зробилося тільки страшніше.
— Певне, біс відтяв мій ніс.
Розділ 32
З Томасових грудей вихопився тихий зойк — він і не був певен, що скрикнув уголос, просто відчув його. Бренда стояла поруч, мовчки — закам’янівши, мабуть, — не зводячи променя ліхтарика зі страшного незнайомця.
Той важко ступив їм назустріч, розмахуючи для рівноваги правою рукою.
— Певне, біс відтяв мій ніс, — з огидним бульканням промовив він, — навідріз.
Затамувавши подих, Томас чекав, як діятиме Бренда.
— Ясно вам? — запитало страховисько, намагаючись виліпити з вищиру широку посмішку. Він нагадував звіра, готового кинутися на здобич. — Навідріз. Відтяв мій ніс. Біс, — він вибухнув вологим сміхом, і Томас злякався, що заснути після такого вже точно не зможе.
— Так, я чую, — відповіла Бренда. — Дуже смішно.
Вона вправно витягла з наплічника бляшанку консервів і, не встиг Томас подумати, правильно це чи слід зупинити Бренду, жбурнула її психу в пику.
Псих заволав, і в Томаса кров похолола в жилах.
У приміщення потягнулися інші. Спершу двоє. Потім троє. Ще четверо. Чоловіки і жінки, вони виповзали з темряви і ставали позаду першого психа. Всі як один давно були кінчені. Огидні, знищені Спалахом, у виразках з ніг до голови. І всі, як зауважив Томас, безносі.
— Не так було й боляче, — сказав головний псих. — У тебе гарненький носик. Мені ой як хочеться мати ніс, — псих на мить замовк, облизуючи губи. Його язик нагадував бридку, пошрамовану пурпурову ганчірку, наче псих знічев’я жував його. — І моїм друзям теж.