Повітря розітнуло шкряботіння дерева по підлозі — і різко обірвалося.
— А може, вони під ним і ховають свої носики? — відповів головний псих. — Носики, які ще не розлучилися з милими писочками?
Томас притиснувся до Терези, аж раптом біля самісінького пролазу шаркнула нога чи рука. За якийсь фут від проходу.
— Немає тут нікого! — знову сказала жінка.
Томас чув, як вона рушила геть. Аж тут він збагнув, наскільки його тіло стислося, напружилося, ніби туго натягнуті дроти; не забуваючи дихати нечутно, він змусив себе розслабитися.
Шерех, перешіптування. Психи немов зібралися обговорити стратегію гонитви. Невже їхні мізки ще на таке здатні? Томас напружив слух, однак нічого не зміг як слід розібрати.
— Ні! — вигукнув один псих. Той самий? — Ні! Ні-ні-ні-ні-ні-ні-ні.
Слова злилися в тихе нерозбірливе бурмотіння.
Його урвала якась жінка:
— Так-так-так-так-так-так-так-так.
— Стули пельку! — наказав ватажок. Точно ватажок. — Стули пельку! Стули пельку! Стули пельку!
Всередині в Томаса все похололо, а шкіра зросилася потом. Незрозуміло було, чи має суперечка психів бодай якийсь сенс, чи це такий прояв божевілля.
— Я йду! — заявила жінка, схлипнувши, наче дитина, яку не взяли у гру.
— І я, і я, — підхопив інший псих.
— Стули пельку! Стули пельку! Стули пельку! — цього разу голосніше крикнув ватажок. — Ідіть геть, ідіть геть, ідіть геть!
Нескінченне повторення слів і фраз перелякало Томаса. Неначе в мозку у психів вимкнулася функція контролю над мовою.
Бренда ще міцніше стиснула його за руку, і від її дихання на зіпрілій шкірі відчувався легкий холодок.
Човгання ніг, шелест одягу. Ідуть геть?
Звуки стихли. Психи вийшли в коридор, чи то пак тунель. Інші психи, схоже, забралися ще раніше. Знову запанувала тиша, і Томас чув тільки дихання — своє і Брендине.
Вони довго чекали, лежачи в темряві на твердій підлозі, обличчям до маленького проходу, притискаючись одне до одного і пітніючи. Тиша затягнулася, у вухах знову задзвеніло. Однак Томас і далі дослухався. Хоч як кортіло покинути тісну кімнатку, хоч як тут було незручно, слід було зачекати.
Минуло кілька хвилин. Потім ще кілька. Ніщо не порушувало тиші й темряви.
— Здається, пішли, — нарешті прошепотіла Бренда і ввімкнула ліхтарик.
— Привіт, носики! — заволав з кімнати моторошний голос.
А тоді в отвір просунулася закривавлена рука і схопила Томаса за футболку.
Розділ 33
Томас закричав, відбиваючись від пошрамованої, у виразках руки. Очі ще не звикли до яскравого світла Брендиного ліхтарика; примружившись, він подивився на пальці, які стискали футболку. Псих рвонув Томаса на себе, і хлопець гупнувся об стіну. Обличчям він врізався в бетон, і ніс просто вибухнув од болю. Зацебеніла кров.
Псих трохи відштовхнув Томаса назад — і знову рвонув на себе. Штовхнув — рвонув, штовхнув — рвонув. І так знову і знову, й Томас обличчям бився в стіну. Неймовірно, звідки у психа стільки сили? У цьому слабкому тілі, жахливо зраненому.
Вихопивши ножа, Бренда намагалася переповзти через Томаса, щоб вибрати позицію й різонути психа по руці.
— Обережно! — крикнув Томас. Ніж був небезпечно близько. Хлопець зловив психа за зап’ястя і спробував викрутити його, послабити залізну хватку. Та де там: чоловік і далі смикав хлопця на себе.
Нарешті Бренда з криком рвонула вперед. Перелізши через Томаса, вона встромила лезо психові в передпліччя. У того вихопився демонічний зойк, чоловік відсмикнув руку, залишаючи на підлозі доріжку з крапель крові. Його болісні крики полетіли відлунням по коридору..
— Не можна його відпускати! — гаркнула Бренда. — Вилазьмо хутчій!
Усе тіло боліло, але Томас розумів: психа і справді не можна відпускати. Він вивернувся, готуючись вислизнути з ніші. Якщо ватажок дістанеться своїх, Томасові й Бренді буде непереливки. Напевно, психи й так уже почули звуки метушні й крики головного.
Найважче було просунути плечі та голову, далі пішло легше. Схопившись за стіну, Томас виліз, не відриваючи погляду від психа, чекаючи атаки. Псих лежав за декілька кроків од ніші, притискаючи поранену руку до грудей. Щойно вони подивилися одне на одного, як псих вищирився і загарчав, як дикий звір.
Томас хотів підвестися, але вдарився головою об низ стільниці.
— От гниляк! — лайнувся він, вибираючися з-під старої дерев’яної конструкції. За мить до нього приєдналася Бренда. Разом вони стали над психом, який скрутився калачиком і вив. З рани натекло чимало крові.