Він не знав, як відповісти. А у них з Терезою щось було? Вони близькі, вони друзі — в цьому Томас упевнений. Він ще не повернув собі всіх спогадів і тому не міг судити, наскільки близькі вони були з Терезою до Лабіринту, коли допомагали створювати цей жахливий проект.
А ще ж був той поцілунок…
— Томе? — покликала його Бренда.
Томас різко глянув на неї.
— Не називай мене так.
— Га? — здивувалася і, вочевидь, образилася Бренда. — Чому?
— Просто… не називай, і все.
Хоч як кепсько почувався Томас, але забрати свої слова назад не міг. Томом називала його тільки Тереза.
— Зрозуміло. І як мені тебе звати? «Містер Томас»? Чи «король Томас»? Чи просто «ваша величність»?
— Пробач, — зітхнув він. — Називай, як хочеш.
Бренда саркастично пирхнула, й обоє замовкли.
Томас із Брендою сиділи під муром, а хвилини тягнулися й тягнулися. Було на диво тихо й мирно, аж раптом Томас почув дивне гуркотіння й насторожився.
— Чуєш? — запитав він, весь перетворившись на слух.
Трохи схиливши голову набік, Бренда завмерла, дослухаючись.
— Ага. Ніби хтось б’є в барабан.
— Здається, ігри закінчилися, — Томас зіп’явся на ноги і допоміг підвестися Бренді.— Як ти гадаєш, що це?
— Нічого доброго.
— А може, то наші друзі?
Басисте бам-бам-бам долинало звідусіль, його відлуння летіло провулком, відбиваючись від стін. Та вже за кілька секунд Томас зрозумів, що лунає воно з-за рогу. Попри ризик, хлопець побіг на звук.
— Що ти робиш? — спробувала зупинити його Бренда, та коли він не зреагував, побігла за ним.
У самому кінці провулку Томас опинився перед потрісканою стіною з вицвілої цегли; тут чотири сходинки вели вниз, до старих дерев’яних дверей. Над дверима було крихітне прямокутне віконце: згори, наче останній зуб, стирчав єдиний уламок скла.
Зсередини долинала музика — гучна, швидка, з потужними басами і верескливими гітарами. До цього домішувалися сміх і нестройний спів. Усі ці звуки здавалися… божевільними. Томасу зробилося моторошно.
Очевидячки, психи не лишень за чужими носами полюють. Томасу стало зле: тут він своїх друзів точно не знайде.
— Забираймося звідси, — сказав Томас.
— Думаєш? — відповіла Бренда з-за плеча.
— Та ходімо вже.
Вони розвернулися — і завмерли на місці. Троє людей непомітно зайшло у провулок, поки Томас і Бренда сиділи замислені. Й тепер двоє чоловіків і жінка стояли всього за кілька футів від них.
У Томаса серце впало в п’яти, коли він швидко глянув на цих трьох: брудне лахміття, заплутане волосся, замурзані обличчя… правда, на тілі немає ран і в очах ще жевріє іскра розуму. Це психи, тільки не кінчені.
— Агов, — гукнула жінка: довге руде волосся зібране у хвіст, сорочка розстебнута так вільно, що Томас насилу змусив себе дивитися жінці в обличчя. — Ходімо потусуємося? Море танців. Море кохання. Море питва.
Вловивши в її голосі підозрілу нотку, Томас занепокоївся. Жінка не намагалася бути милою, вона знущалася.
— Е ні, дякую, — відповів Томас. — Ми… це… просто…
— Друзів шукаємо, — втрутилася Бренда. — Ми новачки, освоюємося.
— Ласкаво просимо до Психоленду, який облаштував нам «БЕЗУМ», — промовив один з чоловіків, рослявий і бридкий, з масним чубом. — Не бійтеся: там, унизу, — він кивнув у бік дверей з віконцем, — тільки половина кінчених. Подумаєш, ліктем у пику дістанеш або по яйках. Ніхто вас не з’їсть.
— По яйках? — перепитала Бренда. — Перепрошую?
— Я до хлопця звертався, — вказав чоловік на Томаса. — Тобі може бути складніше, якщо не триматимешся біля нас. Ти дівка і все таке…
Томаса від цієї розмови вже марудило.
— Напевно, буде весело, але нам час. Друзів треба шукати. Може, ще повернемося.
Вперед виступив другий чоловік. Невисокий, приємної зовнішності, з коротким білявим їжачком.
— Ви двоє ще зовсім діти. Пора вам учитися розважатися. Офіційно запрошуємо вас на свято, — кожне своє слово він карбував без натяку на ввічливість.
— Ще раз дякуємо, але ми змушені відмовитися, — відповіла Бренда.
З кишені довгої куртки Білявець дістав пістолет. Сріблястий корпус зброї потьмянів і був доволі замацаний, та від цього вигляд мав не менш загрозливий.
— Ви не зрозуміли. Від нашого запрошення не відмовляються.
Аж тут і Рослявий вийняв ніж, а Хвостата дістала викрутку, кінчик якої вкривали чорні плями, очевидячки, крові.
— Що скажете? — запитав Білявець. — То йдете з нами на свято?