Томас подивився на Бренду. Дівчина позирала на Білявця так, ніби готувалася утнути якусь дурницю.
— Зрозумів, — швидко відповів Томас. — Ми йдемо. Ведіть.
— Що? — різко обернулася до нього Бренда.
— У цього — пістолет. У цього — ніж. А у неї — гнила викрутка. Не хочеться мені без очей лишитися.
— Розумний у тебе хлопець, — зауважив Білявець. — Ходімо ж, розважимося, — цівкою пістолета він указав на двері.— Гості — перші.
Бренда розізлилася, проте з очей було видно: вона розуміє, що вибору немає.
— Гаразд.
Білявець посміхнувся: такий вираз найкраще личив би змію.
— Яка сила духу! Все чудово, нема чого хвилюватися.
— Ніхто вас і пальцем не зачепить, — пообіцяв Здоровило. — Звісно, коли поводитиметеся як слід. До кінця свята ще самі до нас попроситеся. Повірте мені.
Томас намагався не впадати у відчай.
— Ходімо вже, — сказав він Білявцю.
— Тебе чекаємо, — вказав той пістолетом на сходи.
Томас ухопив Бренду за руку і притягнув ближче до себе.
— Ходімо розважимося, люба, — промовив він, вклавши у тон увесь сарказм. — Свято чекає!
— Які ж вони милі,— промовила Хвостата. — Як побачу закохану парочку, то аж плакати хочеться, — вона змахнула зі щік уявні сльози.
Й на мить не забуваючи про націлений у спину пістолет, Томас повів Бренду вниз, до старих дверей. Місця у вузькому коридорчику вистачало тільки на двох, щоб пройти плечем до плеча. Не помітивши ручки, Томас запитально подивився на Білявця, який стояв на дві сходинки вище, і той сказав:
— Умовний стукіт. Тричі повільно і тричі швидко кулаком і двічі — кісточками.
Томас ненавидів цих людей. Ненавидів за спокійний тон і милі слова, в яких вчувалося знущання. У якомусь сенсі ці психи набагато гірші за отого безносого, якого вчора зарізав Томас: там бодай зрозуміло було, чого чекати.
— Стукай, — прошепотіла Бренда.
Стиснувши пальці в кулак, Томас тричі повільно гупнув у двері, потім тричі швидко. Нарешті двічі постукав кісточками пальців. Двері одразу ж відчинилися, випустивши надвір шквал оглушливої музики.
У дверях стояв здоровило: пірсинг у вухах і в носі, татуювання по всьому тілу. Волосся він мав біляве й довге, нижче плечей. Не встиг Томас усе це як слід роздивитися, як чоловік заговорив.
— Привіт, Томасе. А ми чекали на тебе.
Розділ 37
На якусь хвилину Томас закам’янів, наче у нього відмовили всі п’ять чуттів.
Привітання ошелешило його, та не встиг Томас відповісти, як здоровань втягнув їх із Брендою у натоптану людьми залу і почав проштовхуватися крізь натовп танцюристів. Музика оглушувала, здавалося, від гуркоту барабанів лусне череп. Зі стелі звисало кілька ліхтарів; люди зачіпали їх, і ліхтарі, хилитаючись, раз у раз розрізали темряву промінням світла.
Довговолосий нахилився і заговорив до Томаса; його заледве було чути, хоч він практично кричав хлопцеві у вухо.
— Слава Богу за батареї! Кепсько буде, коли вони розрядяться!
— Звідки ви знаєте моє ім’я? — прокричав у відповідь Томас. — І навіщо мене чекали?
Чолов’яга розсміявся.
— Всю ніч за тобою стежили! Вранці крізь віконце побачили, як ти відреагував на табличку! Тоді й зрозуміли, що ти саме той знаменитий Томас!
Бренда обіруч тримала Томаса за пояс, напевно, щоб не загубитися в натовпі. Почувши про стеження, обійняла ще міцніше.
Томас обернувся й помітив, що Білявець і його приятелі насідають їм на п’яти. Псих сховав пістолет, та, звісно ж, міг його дістати щомиті.
Музика ревіла. Гуркіт ударних летів понад приміщенням. Люди навколо стрибали й танцювали; світляні мечі розтинали повітря. Тіла психів волого блищали від поту, і жар, що йшов від них, неприємно нагрівав приміщення.
Десь посередині зали Довговолосий розвернувся до Томаса й Бренди, війнувши білою гривою.
— Ти нам дуже потрібний! — кричав він. — Ти особливий! Ми захистимо тебе від злих психів!
Добре, що вони не знають усього. Може, справи не такі вже Й кепські? Варто підіграти, вдати з себе особливого психа, — а потім слушної миті втекти з Брендою.
— Піду принесу вам попити! — запропонував Довговолосий. — Веселіться!
Він розчинився в щільній масі тіл, однак Білявець із приятелями нікуди не зникли. Утрьох вони стояли й дивилися на Томаса. Хвостата махнула йому рукою.
— Потанцюєш? — крикнула вона, хоча сама не квапилася йти до танцю.
Томас ледь спромігся розвернувся обличчям до Бренди. Треба було поговорити.