— Може, так навіть краще? — промовила Бренда. Міміка вуст не збігалася з промовленими словами. Голова дівчини рухалася по колу, немов відокремлена від шиї.— Може, вийде прибитися до них? Будемо щасливі, поки ми ще не кінчені,— вона посміхнулася неприродною, тривожною посмішкою. — А тоді можеш мене вбити.
— Ні, Брендо, — відповів Томас, але голос його звучав наче за мільйони миль — наче з надр нескінченного тунелю. — Не…
— Поцілуй мене, — сказала вона. — Томе, поцілуй мене.
Її долоні дужче обхопили Томасові щоки, вона потягнула його до себе.
— Ні,— опирався Томас.
Бренда затнулася, на обличчя набігла образа. На обличчя, яке вже розпливалося.
— Чому? — запитала вона.
Темрява майже цілковито поглинула Томаса.
— Ти не… вона, — власний голос — здалека зазвучав його голос. Наче відлуння. — І ніколи нею не станеш.
І тут Брендине обличчя потьмарилося — так само, як і Томасова свідомість.
Розділ 38
Отямився Томас у темряві, почуваючись так, ніби його запхали в середньовічну катувальну машину і в череп зусібіч помалу впиваються гострі цвяхи.
Томас застогнав — хрипко й моторошно, і від цього звуку біль тільки посилився. Томас змусив себе замовкнути, потягнувся вгору потерти…
Руки не ворушилися. Щось не пускало його — щось липке тримало зап’ястя. Скотч. Томас спробував поворушити ногами — марно. Їх теж зв’язали. Рух лише додав болю, і Томас обм’як, застогнав тихо-тихо. Скільки ж він так пролежав без тями?
— Брендо? — прошепотів він. Жодної відповіді.
Спалахнуло світло.
Занадто яскраве, воно завдало болю. На мить міцно склепивши повіки, Томас розплющив одне око — перед ним стояли троє. Світло било їм у спини, тому обличчя лишалися в тіні.
— Підйом, підйом, — промовив сиплий голос. Хтось хихикнув.
— Ще вогняного соку? — запропонувала жінка. Знову пролунав той самий смішок.
Очі нарешті призвичаїлися до світла, і Томас роззирнувся. Його всадовили в дерев’яне крісло, прив’язавши широким скотчем руки до підлокітників, а гомілки — до ніжок. Просто перед Томасом стояли двоє чоловіків і жінка: Білявець, Рослявий і Хвостата.
— Чому просто не замочили мене у провулку?
— Замочили тебе? — перепитав Білявець. Раніше його голос звучав не так хрипко; напевно, останні кілька годин він горланив отам на танцях. — Ти що — маєш нас за мафіозі з двадцятого століття? Якби ми тебе хотіли замочити, ти б давно валявся мертвий у калюжі крові.
— Нащо ти нам мертвий? — втрутилася Хвостата. — Тільки м’ясо б зіпсували. А ми їмо свою здобич, поки вона ще дихає. І поки вона не спливла кров’ю, ми поспішаємо відірвати побільше м’ясця. Ти не уявляєш, яке воно соковите і… солодке.
Рослявий і Білявець розреготалися. Хвостата правду каже чи знущається? Так чи так, а Томас злякався до смерті.
— Вона жартує,— запевнив його Білявець. — Людей ми, було, їли — та тільки з відчаю. Людина на смак як свиняче лайно.
Рослявий захихикав. Не пирхнув, не засміявся, а саме захихикав. Томас не вірив, що вони це всерйоз, — набагато більше його турбувало, наскільки в них… поїхав дах.
Білявець посміхнувся — вперше від їхньої зустрічі.
— Знову жартуємо. Ми не настільки кінчені психи. Та закладаюся, що людське м’ясо на смак бридке.
Рослявий і Хвостата кивнули.
«Чорт, та вони і справді починають божеволіти». Ліворуч хтось застогнав, і Томас обернувся. У кутку, так само зв’язана скотчем, сиділа Бренда. Правда, їй ще й рота заліпили. Напевно, перш ніж відключитися, вона опиралася. Отямившись і побачивши трьох психів, дівчина замукала, звиваючись на кріслі. Очі її палахкотіли вогнем.
Білявець тицьнув у її бік пістолетом, який з’явився немов за помахом чарівної палички.
— Мовчати! Мовчати, або твої мізки заляпають стіну!
Бренда притихла. Томас думав, що вона розплачеться, аж ні. Та й дивно було очікувати чогось іншого. Вона довела, що крута.
Опустивши пістолет, Білявець промовив:
— Чудово. Боже правий, цю дівку треба було пристрелити ще там, нагорі, тільки-но вона заверещала й почала кусатися, — він глянув на червоний півкруглий шрам у себе на передпліччі.
— Вона з хлопцем, — нагадала Хвостата. — Її теж поки не можна вбивати.
Білявець притягнув стілець од дальньої стіни й сів. Так само вчинили й інші психи, і з таким полегшенням, наче от уже декілька годин чекали дозволу. Руку з пістолетом Білявець поклав на стегно, цівкою у Томасів бік.